«Треба щось робити», — вирішила вона.
— А знаєш, що я ненавиджу, кандро? — прошепотіла вона, присідаючи та перевіряючи свої кинджали й метали.
— Ні, пані.
Вона обернулась і поглянула ОрСеуру просто в очі.
— Я ненавиджу боятися.
Вен знала, що інші вважають її нервовою. Параноїчкою. Вона так довго жила зі страхом, що з часом він став для неї абсолютно природним — як попіл, як сонце, як земля.
Келсьє цей страх прогнав. Обережність зробилася рисою її характеру, але зникло постійне відчуття жаху. Уцілілий подарував їй життя, в якому ті, кого вона любила, не лупцювали її; він відкрив їй щось краще за страх. Довіру. І тепер, відкривши для себе стільки всього нового, вона не збиралась від цього відмовлятися. І ніякі армії не могли її до цього примусити, ніякі наймані вбивці…
І навіть духи.
— Слідуй за мною, якщо зможеш, — прошепотіла вона і зістрибнула з даху на вулицю під ними.
Вона побігла слизькою від імли вулицею, розганяючись, поки не встигла злякатися й передумати. Джерело бронзових пульсацій було поблизу — в будинку на сусідній вулиці.
«Не на даху, — вирішила вона. — В одному з темних вікон на третьому поверсі, там, де відчинені віконниці».
Вен жбурнула монету й підстрибнула в повітря. Злетівши вгору, дівчина змінила напрямок, «відштовхнувшись» від засуву на іншому боці вулиці. Приземлилась вона на вікні, подібному до діри у стіні, схопившись руками за боки рами. Запалила олово та дала своїм очам звикнути до темряви, що панувала у занедбаній кімнаті.
І воно було там. Постать, сформована з імли, вирувала та клубочилась, у темному приміщенні ледве видно було її силует. З цього місця було добре видно дах, на якому Вен розмовляла з ОрСеуром.
«От тільки хіба примари шпигують за людьми?»
Скаа воліли не говорити про речі на кшталт духів або померлих. Ці розмови тхнули для них релігією, а релігія — справа аристократів. Поклоніння комусь неодмінно призводило до страти скаа. Декого з них, звичайно, це не зупиняло, але обірванці типу Вен були для такого занадто прагматичні. У переказах скаа була тільки одна істота, схожа на ту, яку Вен зараз бачила перед собою.
Імлиста почвара. Створіння, яке, за переказами, відбирало душі у тих, хто був занадто дурний, аби вийти надвір уночі. Але Вен уже знала, хто такі насправді імлисті почвари. Вони були ріднею кандрам — химерні, напіврозумні тварюки, які використовували кістки тих, кого пожирали. Вони й справді дивні, але точно не були примарами, та й не такі вже й небезпечні. Не існує жодних нічних темних почвар, ніяких страшних духів або ґулів.
Принаймні так стверджував Келсьє. Але ця істота у темній кімнаті — нематеріальна постать, що клубочиться імлою, — здавалася потужним спростуванням цих його слів. Дівчина уп’ялася пальцями у віконну раму й відчула, як до неї повернувся її старий знайомий — страх.
«Біжи. Тікай. Ховайся».
— Чому ти стежиш за мною? — вимогливо поцікавилась Вен.
Постать ані рухнулась. Виглядало на те, що вона здатна притягати до себе імлу, і вона легко вирувала довкола фігури, ніби підкоряючись повітряним потокам.
«Я можу відчути її за допомогою бронзи. А значить, ця істота використовує алломантію — алломантія приваблює імлу».
Створіння зробило крок уперед, і Вен напружилась. Але вже наступної миті дух щез.
Вен нахмурилась. І все? Вона хотіла…
Раптом щось схопило її за руку. Щось холодне, щось жаске — але точно вже абсолютно справжнє. Голову її пройняло болем, який, здавалося, рухався від вуха просто в глибини розуму дівчини. Вона закричала, але голос зірвався, і тоді Вен затремтіла і з тихим стогоном випала з вікна спиною вперед.
Рука її досі була холодна. Дівчина чула, як вона свистить, розтинаючи повітря поруч з нею, випромінюючи холод. Вен летіла крізь схожу на хмари імлу.
Вона запалила олово. Відчуття болю, холоду, вологості й чіткості вибухнули в її мозку, вона розвернулась у польоті та запалила п’ютер. Наблизившись до землі, дівчина приземлилась на коліна, упершись на холодну, слизьку бруківку долонями. Холод у лівій руці досі не зник.
— Пані? — покликав її ОрСеур, з’явившись із тіні. — Привести допомогу?
Вен похитала головою, непевно звелась на рівні ноги та поглянула крізь імлу на темне вікно над собою.
Вона здригнулась. Її плече боліло від удару об землю, поранений кілька ночей тому бік також пульсував болем, але вона відчувала, що до неї повертається сила. Дівчина, не опускаючи погляду, відійшла від будинку. Густа імла над нею здавалася… якоюсь зловісною. Таємничою.