— Це те саме, що здатися, — відповіла Вен.
— Іноді здатися — краще, ніж бути розгромленим. Я щойно прирік своє місто на затяжну облогу. Тобто — на голод, можливо, на голодну смерть; а потім вони все одно захоплять місто.
Вен поклала руку йому на плече та невпевнено поглянула на короля. Зазвичай це він її заспокоював.
— І все одно — це краще, — промовила вона. — Гадаю, вони запропонували слабший план тільки тому, що боялися, що ти не погодишся на більш ризикований.
— Ні, Вен, — заперечив Еленд, — вони мені не потурали. Вони справді гадали, що укладення стратегічного союзу — це добротний та надійний план. Відколи це вони, — поглянув на дівчину король, — презентують розважливий підхід в управлінні королівством?
— Вони стали дорослими, — пояснила Вен. — Коли на тобі лежить така відповідальність, неможливо залишатися такими, якими вони були раніше.
Еленд обернувся до вікна.
— Я тобі скажу, що мене хвилює, Вен. Боюся, їхній план був нерозважливий, можливо, навіть дещо нахабний. Можливо, укладення союзу стало б доволі важким завданням. У такому разі те, що запропонував я, — це повнісінька нісенітниця.
Вен знизала плечима.
— Але ж ми перемогли Пана Всевладаря.
— Але у вас був Келсьє.
— Наша пісня гарна й нова…
— Ти мені вибач, — сказав Еленд. — Але ж справді, Вен. Можливо, мій план, спрямований на те, аби зберегти владу в королівстві, — це просто зухвалість? Що ти мені розповідала про своє дитинство? Коли ти була у банді вуличних злодіїв і всі вони були більші за тебе, сильніші та жорстокіші, що ти робила? Опиралася ватажкам?
У її голові блискавками замиготіли спогади — як вона ховалася, як опускала очі, якою слабкою вона була.
— Це було раніше, — відповіла вона. — Не можна вічно давати іншим збиткуватися з тебе. Цьому навчив мене Келсьє — і завдяки цьому ми перемогли Пана Всевладаря. Саме тому повстання скаа проти Останньої Імперії тривало протягом цих довгих років, хоча шансів на перемогу зовсім і не було. Рін мене вчив, що повстанці — дурні. Але тепер Рін помер — як і Остання Імперія. До того ж…
Вона подалась уперед і подивилася королю просто в очі.
— Ти не можеш здати місто, Еленде, — тихо промовила вона. — Навіть не уявляю, що вони з тобою зроблять.
Еленд повільно всміхнувся.
— Ти іноді буваєш така мудра, Вен.
— Справді?
Він кивнув.
— Що ж, — відповіла вона, — значить, у людях ти розбираєшся ще гірше, ніж я.
Еленд засміявся, обійняв її однією рукою та притулив до себе.
— Що там у місті сьогодні? Нічого особливого?
Імлистий дух. Її падіння. Холод дотику, який вона досі відчувала — хоча майже уже не пам’ятала — на своїй руці.
— Нічого, — відповіла дівчина.
Коли востаннє вона розповідала йому про імлистого духа, він негайно вирішив, що в неї галюцинації.
— Зрозуміло, — сказав Еленд. — Шкода, що ти не змогла прийти на нараду. Мені б хотілося, щоб ти була там.
Вен нічого не відповіла.
Так вони сиділи кілька хвилин, дивлячись у темне вікно. Воно було дивно красиве: оскільки сонце не світило, кольори вітража не відволікали погляду, і дівчина натомість могла зосередитися на візерунку на склі. На шматочках, уламках, скалках і пластинках скла, ув’язнених у металевій рамі.
— Еленде? — нарешті озвалася дівчина. — Я хвилююся.
— Я б насторожився, якби ти не хвилювалась, — відповів він. — А мене ці два війська настільки бентежать, що я майже не можу думати нормально.
— Та ні, — пояснила Вен. — Я не те маю на увазі. Мене інші речі хвилюють.
— Які?
— Мені все не дають спокою слова, які сказав Пан Всевладар перед тим, як я його вбила. Пам’ятаєш?
Евенд кивнув. Його там не було, але Вен йому розповідала.
— Він казав про те, яке значення він має для людства, — сказала дівчина. — Легенди розповідають, що він урятував нас від Безодні. Але чим була ця Безодня? Ти ж аристократ — тобі не було заборонено сповідувати релігію. Що Міністерство казало про Безодню та Пана Всевладаря?
Евенд знизав плечима.
— Та взагалі-то небагато. Релігія для нас не була заборонена, але сповідування її також і не заохочувалося. Міністерство було в цьому плані такими собі власниками, мовляв, «ми самі про релігійні тонкощі подбаємо, а ви цим не переймайтеся».
— Але ж чомусь вони вас таки вчили, чи не так?
— Здебільшого вони розводилися про те, — кивнув Евенд, — що аристократи — привілейовані, а скаа — прокляті. Гадаю, вони намагалися довести, наскільки нам пощастило, хоча якщо чесно, мене це завжди дещо турбувало. Річ у тім, що за їхніми словами, ми народилися аристократами, тому що наші предки підтримали Пана Всевладаря перед Вознесінням. Але це означало, що ми маємо привілеї завдяки тому, що колись зробили інші люди. Як на мене, це не дуже справедливо.