«Я нарешті зрозуміла, — подумала вона, заціпенівши. — Келсьє. Я зрозуміла, що сталось у вас із Марою. І я не повторю твоєї помилки».
Евенд поглянув на дівчину.
— Що? — спитала вона.
— Ти усміхаєшся, — пояснив він. — А мені розповіси, що смішного?
— Ні, — просто відповіла Вен, обійнявши його.
Евенд усміхнувся.
— Ну і добре. Перевір Страшка і Гема, але я абсолютно переконаний, що самозванець — не з команди, я з ними обома сьогодні розмовляв, і вони поводилися цілком звично. Треба пошукати серед палацової прислуги.
«Він навіть не уявляє, наскільки вправні бувають кандри».
Ворожий кандра, певно, досліджував свою жертву не один місяць, вивчаючи та запам’ятовуючи всі її манери.
— Ще я говорив із Гемом та Дему, — вів далі Евенд. — Як члени варти палацу, вони знають про знайдені кістки, а Гем міг здогадатися, звідки вони взялися. На щастя, вони можуть прочесати прислугу, не підіймаючи галасу, та спробувати виявити самозванця.
Вен аж пересмикнуло від того, який Евенд довірливий.
«Ні, — подумала вона. — Хай вірить у краще. У нього і без того турбот по горло. До того ж, можливо, кандра і справді імітує когось не з нашої команди. Хай Еленд шукає в цьому напрямку.
А якщо самозванець — із членів команди… значить, моя параноя стане в пригоді».
— Гаразд, — промовив Еленд, підіймаючись. — Мушу перевірити ще кілька речей, поки не стало зовсім пізно.
Вен кивнула. Він протяжно поцілував її, а тоді пішов. Вона ще трохи посиділа на столі, дивлячись не на велике вітражне вікно, а на маленьке віконечко збоку від нього, яке вона залишила трошки відчиненим. У темряві надворі клубочилась імла, лізучи своїми мацаками всередину кімнати та швидко випаровуючись у теплі.
— Я тебе не боюся, — прошепотіла Вен. — І я розгадаю твою таємницю.
Вона зістрибнула зі столу та вислизнула у вікно — зустрітися з ОрСеуром та ще раз перевірити околиці палацу.
15
Я визначив, що Аленді був Героєм Віків, і вирішив довести це. Я мусив схилитися перед волею інших; я не став наполягати на тому, аби вирушити разом з Аленді в його подорожі. Звичайно, Аленді не міг не здогадатися, ким я його вважав.
На восьмий день після того, як вони вийшли з Монастиря, Сейзед прокинувся і побачив, що він залишився сам.
Він підвівся та обтрусив покривало від попелу, який вкрив його за ніч. Марша під деревом, де він вчора заснув, не було, хоча ділянка голої землі натякала, що інквізитор таки спав.
Сейзед, освітлений сліпучими променями червоного сонця, пішов за слідами Марша. Тут, де вже не росли дерева, попіл лежав глибшим шаром, і вітер навіяв його дюнами. Террісієць роззирнувся навколо — Марша ніде не було видно.
Сейзед повернувся до їхнього табору. Дерева тут — у Східній Домінії — росли покручені та вузлуваті, але мали пласкі, мов полиці, та переплетені гілки, порослі грубими коричневими голками. Вони забезпечували достатній сховок, хоча попіл, здавалося, міг пролізти в будь-яку щілину.
На сніданок террісієць приготував простий суп. Марш не повертався. Сейзед прополоскав своє коричневе дорожнє вбрання у струмочку поблизу. Марш не повертався. Террісієць зашив розірваний рукав, нашмарував черевики та поголив голову. Марш не повертався. Сейзед видобув з пам’яті копію давнього тексту, яку він зробив у Монастирі, переписав кілька слів, а тоді змусив себе відкласти аркуш убік — він боявся, що якщо занадто часто видобувати копію, слова розмиються або їх забруднить попіл. Краще вже дочекатися, поки в нього під рукою буде нормальна дошка та чиста кімната.
Марш не повертався.
Нарешті Сейзед вирушив у дорогу. Він ніяк не міг зрозуміти, чому його пройняла така нетерплячка — з одного боку, йому кортіло поділитися тим, про що дізнався, з іншого — хотілося дізнатися, як там справи в Лютаделі у Вен та молодого короля Евенда Венчера.
Марш знає, куди йти. Дожене.
Сейзед підняв руку, затуляючи очі від червоного сонячного світла, і подивився униз пагорба. На обрії, східніше від головної дороги, виднілася якась темна пляма. Він сягнув до своєї географічної міднопам’яті, шукаючи описів Східної Домінії.
Його розум наповнило знання. Темна пляма виявилась селом під назвою Урбене. Він покопирсався в одному з індексів, шукаючи потрібний. Індекс ставав уже розпливчастим, інформацію з нього тяжко було запам’ятати — це означало, що він занадто часто діставав її з міднопам’яті та повертав назад. Знання, що зберігалися у міднопам’яті, залишалися чіткими, але все, що опинялося поза його головою — хай навіть на кілька секунд, — починало псуватися. Потім йому доведеться запам’ятовувати індекс знову.