Знайшовши, що шукав, Сейзед завантажив собі в голову потрібні спогади. У географічному довіднику Урбене описувалось як «мальовниче місце», що, найімовірніше, означало, що в селі розташовувався маєток якогось важливого вельможі. Також у довіднику зазначалося, що скаа в Урбене займалися скотарством.
Записавши отриману інформацію, террісієць знову завантажив спогади у пам’ять. Прочитавши записку, він згадав забуте. Як і у випадку з індексом, спогади з географічного довідника також псувалися, коли їх видобували з пам’яті. На щастя, у нього в Террісі був другий комплект міднопам’яті, і з його допомогою він передасть своє знання іншому хранителеві. Ту міднопам’ять, яка в нього була з собою, він використовував щоденно. Невикористовуване знання нікому не допомагало.
Він закинув на плече свою торбу. Візит до села піде йому на користь, хай навіть і трохи затримає. Його шлунок проти такого рішення не заперечував. Навряд чи у місцевих селян багато їжі, але, можливо, у них знайдеться хоч щось окрім бульйону. До того ж до них могли дійти якісь новини з Лютаделя.
Спустившись із пагорба, Сейзед повернув на розвилці ліворуч, на меншу дорогу. В часи Останньої Імперії люди небагато подорожували. Пан Всевладар заборонив скаа залишати землю, за якою вони були закріплені, і порушувати його наказ наважувалися тільки злодії та бунтівники. Утім, більшість аристократів усе одно жила з торгівлі, а значить, гості у цьому селі повинні бути не новиною.
Террісієць моментально почав помічати дивне. Уздовж дороги ходили кози — ніхто за ними не наглядав. Сейзед задумався, а тоді видобув із торби міднопам’ять і почав на ходу шукати в ній. В одній з книжок, присвячених питанням скотарства, зазначалося, що пастухи іноді відпускають стада на вільний випас. Але все одно — худоба, що пасеться без нагляду, викликала в нього підозри. Він пришвидшив крок.
«На півдні скаа голодують, — подумав він. — А тут худоби стільки, що не можна когось виділити, аби стерегти її від розбійників або хижаків?»
Вдалині з’явилося невеличке село. Сейзед майже переконав себе в тому, що відсутність хоч якої активності — нерухомі вулиці, відчинені двері та віконниці, що хитаються від поривів вітру — це наслідок його прибуття. Може, люди настільки перелякалися, що просто поховалися. Або, можливо, в селі нікого немає. Повели на випас стада…
Сейзед зупинився. Повіяв вітерець, і з боку Урбено долинув різкий запах. Скаа не ховалися, і вони не втекли. То був сморід гниття мертвих тіл.
Раптом заспішивши, террісієць витягнув маленький перстень — оловопам’ять, що вигострює нюх — і одягнув його собі на палець. Запах, принесений вітром, не був запахом різанини. То був сморід задушливіший, брудніший. Сморід не тільки смерті, але й руйнування, немитих тіл і сміття. Він почав наповнювати оловопам’ять замість вичерпувати її, і його здатність відчувати запахи різко послабла, не давши йому проблюватися.
Він пішов далі, обережно входячи до поселення. Урбене, як і більшість сіл скаа було побудоване дуже просто. Там було з десять великих халабуд, поставлених широким колом, у середині якого розташовувався колодязь. Будівлі були дерев’яні, а дахи їхні були вкриті уже знайомими йому гілками з коричневими голками. Хатинки наглядачів, так само як і красивий маєток аристократів, стояли трошки далі, в долині.
Якби не цей сморід — і не страшне відчуття покинутості, — Сейзед погодився б із описом Урбене, наведеним у географічному довіднику. Як для халуп, у яких живуть скаа, халабуди мали доволі пристойний вигляд, а саме село лежало в затишній улоговині посеред узвиш.
І тільки коли террісієць підійшов ближче, він побачив перші тіла. Вони лежали, розпростерті, біля входу до найближчої халабуди — всього їх було близько пів десятка. Сейзед обережно підійшов ближче, але швидко зрозумів, що трупам щонайменше кілька днів. Він опустився на коліна біля одного з них — жінки без видимих причин смерті. Решта тіл виглядала подібно. Помітно нервуючи, Сейзед змусив себе підвестися та потягнути вхідні двері халабуди. Всередині тхнуло так, що він відчував сморід навіть крізь свою оловопам’ять.
Халабуда, як це зазвичай бувало у скаа, складалася з одного приміщення. І воно було просто завалене тілами. Більшість із них була загорнута в тонкі покривала; деякі ніби сиділи, навалившись спиною на стіни, — їхні голови, гниючи, безсило висіли на шиях. Тіла були виснажені, майже без плоті, з висохлими кінцівками та ребрами, що стирчали під шкірою. На вихудлих обличчях — страшні очі, які вже нічого не бачили.