Ці люди померли від голоду та зневоднення.
Террісієць, опустивши голову та хитаючись, вийшов назовні. Марно було сподіватися, що в інших будівлях на нього чекатиме якась інша картина, але він усе одно вирішив перевірити. І він знову і знову бачив одне й те саме. Тіла без ран при порозі; набагато більше тіл — усередині халабуд. На них, закриваючи обличчя нещасних, хмарами роїлися трупні мухи. У кількох будівлях він знайшов обгризені людські кістки.
Перевіривши останню халабуду, Сейзед вийшов надвір, хапаючи повітря широко розкритим ротом. Десятки людей — разом більше сотні — померли без видимої причини. Що ж могло змусити їх просто сидіти у своїх будинках, коли в них закінчилися запаси їжі та води? Як вони могли померти з голоду, якщо в них на околицях спокійно пасеться собі худоба? І що вбило тих бідолашних, яких він знайшов у попелі надворі? Вони, здається, не були настільки вихудлі та виголоднілі, як ті, що всередині, хоча тіла вже настільки розклалися, що насправді важко було сказати.
«Це не може бути голодна смерть, — сказав собі Сейзед. — То мала бути якась недуга, якась епідемія. Це набагато логічніше пояснення».
Він пошукав у своїй медичній міднопам’яті. Звісно, є такі хвороби, які швидко виснажують і вбивають своїх жертв. А ті, що вижили, — втекли. Вони залишили своїх близьких і рідних. І навіть худобу зі своїх пасовищ не взяли…
Сейзед нахмурився. І цієї миті йому здалося, ніби він щось почув.
Террісієць обернувся та посилив свій слух за допомогою оловопам’яті. Йому не примарилося, він чув, як хтось дихає та рухається, — ці звуки долинали з однієї з халабуд, куди він щойно зазирав. Він швидко кинувся до дверей, відчинив їх і знов окинув поглядом скорботне видовище. Трупи лежали нерухомо, як і раніше. Сейзед почав уважно оглядати їх, аж поки не помітив, що груди одного з них підіймаються та опускаються.
«Та заради забутих богів…» — подумав Сейзед.
Чоловікові й не потрібно було старатися, аби вдати з себе мертвого. Волосся в нього випало, очі глибоко запали. І хоча він не виглядав аж надто виснаженим від голоду, Сейзед, певно, не помітив його через те, що все його тіло було брудне і страшенно нагадувало труп.
Террісієць підійшов ближче.
— Я друг, — тихо промовив він.
Чоловік не рухався. Сейзед нахмурився та, наблизившись до нещасного, поклав руку йому на плече.
Очі чоловіка різко розплющились, він закричав і скочив на ноги. Він перелякано побіг у дальній кінець кімнати, чіпляючись за трупи, після чого зіщулився та вп’явся очима у Сейзеда.
— Будь ласка, — сказав террісієць, ставлячи свою торбу на підлогу. — Не бійся.
З їжі у нього, крім приправ для бульйону, було лише кілька жмень борошна, але він витягнув трохи та простягнув чоловікові.
— У мене є їжа.
Чоловік похитав головою.
— Тут немає їжі, — прошепотів він. — Ми все з’їли… окрім їжі.
Він кинув погляд у центр кімнати. На кістки, які Сейзед помітив раніше. Сирі, обгризені, накриті шматком тканини, так ніби їх прагнули сховати.
— Я не їв це, — прошепотів чоловік.
— Я знаю, — відповів Сейзед, роблячи крок уперед. — Але ж є інша їжа. Надворі.
— Надвір виходити не можна.
— Чому?
— Імла, — опустив голову чоловік.
Террісієць поглянув на двері. Сонце потихеньку опускалося на небосхилі, але до заходу залишалося ще близько години. Імли не було. Принаймні зараз.
Сейзед здригнувся і повільно обернувся до нещасного.
— Імла… вдень?
Чоловік кивнув.
— І вона не зникала? — уточнив террісієць. — Кілька годин трималась?
— Дні, — похитав головою скаа. — Тижні. Імла була всюди.
«Заради Пана Всевладаря!» — подумав Сейзед, але прикусив язик.
Давно вже він не проклинав іменем цієї потвори, навіть подумки.
Але імла, яка приходить удень і не зникає — якщо вірити словам цього бідолашного — тижнями… Сейзед міг лише уявляти, наскільки перелякалися скаа, сховавшись у своїх халабудах; тисячі років пригнічення, традицій та упереджень не давали їм навіть визирнути назовні.
Але залишатися всередині, коли ви буквально помираєте з голоду? Хай як глибоко не сидів у них страх імли, не могли ж вони через нього самі себе довести до голодної смерті?
— Чому ви не пішли? — тихо спитав Сейзед.