— Дехто спробував, — кивнув головою чоловік. — Джелл. Вгадайте, що з ним сталося.
— Помер? — нахмурився Сейзед.
— Його забрала імла. Ох, як же ним трусило. Цей старий Джелл був дуже впертий. Ох, як же ним трусило. Як же він звивався, коли імла його забирала.
Сейзед заплющив очі.
«Трупи, які я знайшов біля дверей».
— Але дехто зміг втекти, — додав чоловік.
Террісієць різко розплющив очі.
— Що?
— Ну, дехто втік, — знову кивнув збожеволілий селянин. — Вони нас кликали, коли вийшли з селища. Сказали, що все в порядку. Імла не забрала їх. Не знаю чому. А інших — убила. Дехто попадав на землю, але пізніше вони встали. А декого імла вбила.
— Імла комусь дозволила вижити, але інших убила?
Селянин не відповів. Він спершу сів, а потім ліг, розтягнувшись, і вперся розгубленим поглядом у стелю.
— Будь ласка, — промовив Сейзед. — Ти повинен відповісти мені. Кого імла вбила, а кому дала піти? З чим це пов’язано?
Чоловік обернувся до нього.
— Час поїсти, — сказав він, а тоді встав.
Він підійшов до трупа і потягнув його за руку, легко відірвавши шматок гнилої плоті. Тепер було ясно, чому він не помер, як усі інші.
Сейзед, борючись із нудотою, кинувся через приміщення та схопив чоловіка за руку, якою він підніс до вуст майже голу кістку. Чоловік завмер, а тоді подивився на террісійця.
— Це не моє! — закричав він, кинувши кістку та рвонувши в кінець халабуди.
Сейзед на мить застиг на місці.
«Треба поспішати. Треба повернутися до Лютаделя. У цьому світі діється щось гірше, ніж набіги бандитів та армій».
Селянин з тваринним жахом дивився на террісійця, поки той зав’язував свою торбу. Аж раптом він передумав, знову поліз у неї та дістав звідти свою найбільшу п’ютеропам’ять. Застібнувши на передпліччі широкий металевий браслет, він розвернувся та пішов просто до чоловіка.
— Ні! — загорлав той, намагаючись відскочити.
Сейзед сягнув п’ютеропам’яті, витягуючи звідти силу. Він відчув, як його м’язи збільшуються, а одяг стає тісним. Він схопив селянина, коли той пробігав повз нього, а тоді притиснув його до себе, аби той не міг ані собі, ані йому заподіяти шкоди.
Зробивши це, террісієць виніс нещасного з будівлі.
Щойно вони вийшли на сонячне світло, селянин припинив пручатися і підняв голову до неба, ніби бачив світило вперше. Сейзед поставив його на землю та відпустив свою п’ютеропам’ять.
Чоловік, не опускаючи голови, упав на коліна, а потім обернувся до террісійця.
— Пан Всевладар… чому він покинув нас? Чому він пішов?
— Пан Всевладар був тираном.
— Він любив нас, — похитав головою чоловік. — Він правив нами. А тепер, коли його не стало, нас убиває імла. Вона ненавидить нас.
Після цього він із дивовижною вправністю скочив на ноги та побіг дорогою, що вела геть з Урбено. Сейзед було рвонув за ним, але майже одразу спинився. Навіщо це? Що, тягнути його силком аж до самого Лютаделя? Тут ось колодязь є, і худоба теж — з голоду не помре. Залишалося сподіватись, що нещасний якось дасть цьому всьому раду.
Зітхнувши, террісієць повернувся до халабуди та підібрав свою торбу. Трохи затримавшись біля дверей, він дістав одну зі своїх сталепам’ятей. Сталь могла зберігати одну з найважчих для зберігання якостей: фізичну швидкість. Конкретно цю сталепам’ять він наповнював багато місяців — на той випадок, якщо одного дня йому потрібно буде побігти кудись дуже, дуже швидко.
І тепер він одягнув її.
16
Так, пізніше він і сам підтримував ці чутки. Я ніколи не робив того, чим займався він, — не переконував увесь світ у тому, що саме він був справжнім Героєм. Я не знаю, чи він саму це вірив, але він упевнив у цьому всіх інших.
Вен нечасто зазирала до своїх покоїв. Евенд виділив їй величезні кімнати — і частково проблема полягала саме в цьому. Вона все дитинство спала у закамарках, лігвах чи провулках. Жити у трьох здоровенних приміщеннях їй геть не хотілося; мало того — її це лякало.
Хоча насправді це не мало ніякого значення. Увесь свій час вона або була з Елендом, або патрулювала заімлене місто. А кімнати слугували для того, аби в них спати. Або, в цьому випадку, щоб робити у них безлад.
Вона сиділа на підлозі в центрі найбільшої з кімнат. Ключник Евенда, якого дуже непокоїло те, що в кімнатах Вен зовсім немає меблів, наполіг на оздобленні її кімнат. Сьогодні вранці Вен відтягнула деякі з предметів меблювання убік, а килими та крісла склала під одною зі стін і всілася з книжкою просто на холодній кам’яній підлозі.