Це була перша її справжня книжка, хоча, по правді, то було радше зібрання окремих сторінок, абияк зшитих докупи з одного боку. І це їй чудово підходило: завдяки простій оправі сторінки книги було діставати значно легше.
Вона сиділа, оточена стосами паперу. Просто дивовижно, скільки в цій книзі виявилося сторінок, коли вона їх усі повитягала. Вен усілася біля однієї купки папірців, вивчаючи їхній зміст. Потрусивши головою, перемістилася до іншої купки. Покопирсавшись у сторінках, вона нарешті взяла одну з них у руки.
Часом мені здається, що я божеволію.
Може, це через те знання, що тисне на мене — знання, що я мушу якось утримати на своїх плечах тягар усього світу. Може, через смерті, які я бачив, і через друзів, яких я втратив. Друзів, яких змушений був убити.
Хай там як, а іноді я бачу тіні, що переслідують мене. Темні створіння, яких я не розумію і не хочу розуміти. Може, вони — якийсь виплід мого виснаженого розуму?
Вен якийсь час сиділа, знову і знову перечитуючи ці абзаци, а тоді переклала цю сторінку на іншу купу. Трохи оддалік від неї лежав ОрСеур, поклавши на лапи голову та не спускаючи з хазяйки очей.
— Пані, — промовив він, щойно дівчина відклала сторінку, — я за вами спостерігаю вже добрячих дві години і мушу визнати, що я дещо заплутався. Який у цьому всьому сенс?
Вен переповзла до іншого стосу паперів.
— Я гадала, — відповіла вона, — тебе не обходить, як я проводжу свій час?
— Так і є, — відповів кандра. — Але щось я вже знудився.
— А ще тебе це дратує, судячи з усього.
— Я волію розуміти, що відбувається довкола мене.
Вен знизала плечима і жестом вказала на складені стосами сторінки.
— Це щоденник Пана Всевладаря. Ну, тобто не щоденник Пана Всевладаря, якого ми знали, а щоденник чоловіка, який потім повинен був стати Паном Всевладарем.
— Повинен був стати? — перепитав ОрСеур. — Ви маєте на увазі, повинен був завоювати світ, чи не так?
— Ні, — відповіла Вен. — Я маю на увазі, що він повинен був стати тим, хто почерпне свою силу з Джерела Вознесіння. Цей чоловік… чоловік, який написав цю книгу, — ми не знаємо, як його звали — був свого роду героєм із пророцтв. Принаймні всі були впевнені, що це він. У будь-якому разі той, хто зрештою став Паном Всевладарем, — Рашек — був лише зброєносцем героя. Пам’ятаєш, ми вже про це розмовляли, коли ти вдавав із себе Рену?
— Пам’ятаю, ви коротко розповідали цю історію, — кивнув ОрСеур.
— Так ось, цю книгу ми з Келсьє знайшли, коли пробралися до палацу Пана Всевладаря. Ми ж бо гадали, що її сам Пан Всевладар і написав, але виявляється, її написав той, кого Пан Всевладар убив і чиє місце він зайняв.
— Так, пані, — сказав кандра. — А тепер поясніть, навіщо ви її розпотрошили?
— Не потрошила я її, — відповіла дівчина. — Я лише зняла оправу, щоби могти діставати та переставляти сторінки. Це допомагає мені думати.
— Зрозуміло, — промовив ОрСеур. — Але що саме ви шукаєте? Адже Пан Всевладар — мертвий. Наскільки мені відомо, ви його вбили.
«Що я шукаю? — подумала Вен, беручи наступну сторінку. — Примар в імлі».
Вона повільно читала написане.
Це не тінь.
Темне щось, що переслідує мене, щось, що його лише я бачу, — це не тінь. Воно чорне й прозірчасте, але не має чітких обрисів, як у тіні. Воно безтілесне — летке й позбавлене форми, немовби створене з темного диму.
Або з імли.
Вен відклала і цю сторінку.
«Я теж його бачила», — подумала вона.
Вона згадала, як читала ці слова більш як рік тому, і подумала, що Герой, певно, їде глуздом. Але враховуючи, скільки всього на нього тисне, воно й не дивно.
Тепер їй здавалося, що вона розуміє щоденник невідомого авторства набагато краще. Вона знала, що він не був Паном Всевладарем, і могла уявити, яким він міг бути. То була людина, яка сумнівалась у своєму місці в цьому світі, але була втягнута у важливі події. Людина, рішуче налаштована зробити все, на що вона здатна. В якомусь сенсі — ідеаліст. І його переслідував імлистий дух. Що це означає? І що це означає для неї?
Вона перебралася до ще одного стосу сторінок. Вона цілий ранок прокопирсалася у цьому щоденнику, шукаючи бодай якихось натяків на імлисту почвару, але нічого, крім цих двох і без того вже знайомих уривків, знайти не змогла.
Усі сторінки, де згадувалося щось, пов’язане з чимось дивним або надприродним, Вен розділила на купи. У першій були сторінки, де згадувався імлистий дух. У другій — ті, де згадувалася Безодня. Як не іронічно, але саме ця купа була найбільшою та найменш інформативною з усіх. Автор щоденника зазвичай часто згадував про Безодню, але розповідав про неї небагато.