Одне було ясно — Безодня була небезпечною. Вона спустошила весь край, убила тисячі людей. Ця потвора усюди, хай де вона з’являлася, сіяла хаос, несла з собою руйнування та страх, але людські армії просто не могли її зупинити. Лише террісійські пророцтва та очікування Героя Віків давали бодай якусь надію.
«Не міг зрозуміліше написати!» — розчаровано думала Вен, копирсаючись у паперах.
Тон щоденника був радше меланхолійний, аніж інформативний. Герой писав його для себе, аби не зійти з розуму, аби викласти на папері свої страхи та надії. Евенд казав, що іноді він пише щось із тих самих причин. Вен це здавалося якимось ідіотським способом розв’язувати проблеми.
Зітхнувши, вона повернулася до останнього стосу сторінок — тих, які вона ще тільки повинна була прочитати. Влігшись на кам’яній підлозі, вона взялася до справи, вишукуючи корисну інформацію.
Це тривало доволі довго. Не тільки тому, що Вен дуже повільно читала, а ще й тому, що думками ширяла деінде. Вона вже читала цей щоденник — і, як не дивно, якісь слова та фрази, які залишились у її пам’яті, нагадували їй, де і ким вона тоді була: минуло більше року, і вона тоді жила зовсім іншим життям у Феллісі, відходячи після того, як її ледве не вбив сталевий інквізитор. Тоді вона мусила вдавати з себе молоду провінційну аристократку на ім’я Валетта Рену.
Тоді вона ще не вірила у план Келсьє, який мав повалити Останню Імперію. А в команді тоді залишалась лише тому, що цінувала ті дивні штуки, які вони їй пропонували, — дружбу, довіру та уроки алломантії, — а не тому, що підтримувала їхні цілі. Вона б нізащо в житті не здогадалась, куди це зрештою її приведе. На бали та розкішні прийоми, які перетворили її — бодай частково — на ту аристократку, яку вона з себе вдавала.
Але ж то був фарс, роль, тривалістю кілька місяців. Вона змусила себе не думати про танці та пишні вбрання, бо треба було зосередитися на практичніших речах.
«І… хіба це практично? — спитала вона себе саму, кладучи сторінку на одну з купок. — Шукати те, чого я навіть осягнути не здатна, боятися того, чого інші навіть не помічають?»
Вона зітхнула, підклала руки під підборіддя та лягла на живіт. Чи справді вона цим аж так переймалася? Що повернеться Безодня? Усе, що вона бачила, — кілька дивних видив у імлі; Евенд припустив, що це міг був плід перевтомленого розуму. Але було й набагато важливіше питання. Якщо припустити, що Безодня справжня, — то що Вен з нею робитиме? Вона ж не героїня, вона не генералка і не лідерка.
«Ех, Келсьє, — подумала вона, беручи наступну сторінку. — Як би ти зараз прислужився…»
Келсьє був з тих, кому начхати на умовності… він навіть саму реальність примудрявся заперечувати. Він вірив, що віддавши життя в ім’я знищення Пана Всевладаря, він забезпечить волю скаа. Але що, як його жертва відчинила двері ще більшій небезпеці? Чомусь настільки руйнівному, що пригнічення в часи правління Пана Всевладаря здаватиметься меншим злом?
Нарешті дочитавши сторінку, Вен відклала її на купу, куди складала уривки, в яких не було корисної інформації. А потім завагалась. Вона навіть не могла пригадати щойно прочитане. Зітхнувши, дівчина знову взяла сторінку в руки та уп’ялась у неї очима. Як Евенд це робить? Він же без кінця читає. Але Вен було складно…
Вона завмерла.
«Припускаю, що я не збожеволів, — прочитала дівчина. — Я не можу, не будучи в цьому впевненим, не повіривши в це, продовжувати свою подорож. А значить, істота, яка мене переслідує, реальна».
Вен сіла. Вона дуже погано пам’ятала цю частину записів. Книжка була зроблена у вигляді щоденника, в якому містилися послідовні дописи, щоправда, без дат. Герой був схильний багато писати не по ділу, а також без кінця жалітися на свої слабкості. І в цьому фрагменті тексту годі було й шукати щось цікаве. Але раптом, серед усього цього скигління, очі Вен вловили дещо цікаве.
Я вірю, що воно мене вб’є, якщо випаде нагода. У цій постаті, витканій з тіні й туману, відчувається щось зле, і шкіра моя тремтить від її дотиків. Але, здається, вона обмежена у своїх діях — особливо щодо мене.
Утім, ця почвара здатна впливати на цей світ.
Це яскраво доводить кинджал, який вона встромила у груди Федіку. Я й досі не знаю, що його більше приголомшило — сама рана чи те, що її завдало це створіння.