— Зрозуміло… — сказав Еленд.
— Боюся, Його Величність наполягає на цьому варіанті, — вів далі посланець. — Це вам потрібен союз із ним, тому якщо ви хочете зустрітися — прийдіть до нього.
Еленд поглянув на Вен, а та не відводила очей від Зейна. Наглядач зустрівся з нею поглядами.
— Я чув, — промовив він, — про чарівну з-імли-народжену, що всюди супроводжує спадкоємця дому Венчерів. Про ту, що вбила Пана Всевладаря і яку навчав особисто Уцілілий.
На якусь мить у кімнаті запала тиша.
— Передай моєму батькові, що я розгляну його пропозицію, — нарешті сказав Еленд.
Зейн, відірвавши погляд від дівчини, промовив:
— Його Величність сподівався, що ми вже домовимося про дату і час, Ваша Величносте.
— Коли я ухвалю рішення, то ще раз пошлю гінця, — відповів король.
— Чудово, — підсумував Зейн.
Він злегка вклонився, знову зустрівшись поглядом із Вен. Дівчина кивнула Еленду, і той наказав вартовим провести посланця.
Вен стояла на низькій стіні замку Венчерів, огорнута холодною імлою, а поруч із нею сидів ОрСеур.
Імла була тихою, а от думки дівчини аж криком кричали.
«На кого ж іще він міг працювати? — думала вона. — Звичайно, він з людей Страффа».
Це багато що пояснювало. Від їхньої останньої зустрічі минуло досить багато часу, і Вен уже вирішила, що ніколи більше не побачить Наглядача.
Чи доведеться їм знову зійтись у двобої? Вен намагалася вгамувати свій запал, намагалася переконати себе, що вона хотіла знайти цього Наглядача лише через те, що він становив небезпеку. Але збудження від передчуття нового поєдинку в імлі — ще одного шансу перевірити свої здібності на з-імли-народженому — змушувало її аж тремтіти від напруги.
Вона його не знала й ані крапельки не довіряла йому. Але від цього перспектива бою ставала тільки захопливішою.
— На що ми чекаємо тут, пані? — спитав ОрСеур.
— Ми на варті, — відповіла Вен. — Визираємо вбивць і шпигунів. Як і кожної ночі.
— Накажете повірити вам, пані?
— Як бажаєш, так і вір, кандро, — байдуже поглянула на нього Вен.
— Чудово, — сказав той. — Чому ви не розповіли королю, що вже билися з цим Зейном?
Вен розвернулась до темної імли.
— Алломанти та наймані вбивці — моя турбота, а не Еленда. Не варто його зайвий раз хвилювати, у нього і так проблем по горло.
ОрСеур сів на задніх лапах.
— Зрозуміло.
— Не віриш мені, так?
— Як бажаю, так і вірю, — відповів кандра. — Хіба ж не так ви мені наказали, пані?
— Ай, байдуже, — сказала Вен.
Вона запалила бронзу і дуже старалася не згадувати про імлистого духа. Вона відчувала, що він чаїться у темряві праворуч від неї. Дівчина намагалась не дивитись у той бік.
«У щоденнику не розповідалося про те, що стало з тим духом потім. Він ледве не вбив одного з приятелів Героя. А після цього про нього майже не згадувалося. Розберуся з ним завтра вночі», — подумала вона, відчувши за допомогою своєї бронзи інше джерело алломантії.
Джерело сильніше, уже знайоме.
Зейн.
Вен заскочила на зубці, кивнула на прощання ОрСеуру та, стрибнувши, розчинилась уночі.
У небі вирувала імла, вітер мовчазно ніс у повітрі білі, схожі на річки потоки. Вен ковзала по них, проривалась крізь них, мов камінець, який жбурнули над поверхнею води. Вона швидко дісталася місця, де вони з Зейном билися востаннє, — віддаленої, безлюдної вулички.
Він, досі вбраний у чорне, чекав посеред вулиці. Вен опустилась перед ним на бруківку, розкривши свій марево-плащ, і встала.
«Він ніколи не одягає плащ. Чому?»
Вони якийсь час мовчки стояли одне навпроти одного. Зейн мав розуміти, які питання її мучать, але він ані представився, ані привітався, ані почав щось пояснювати. Нарешті він поліз до кишені та витягнув звідти монету. Коли він жбурнув її на бруківку між ними, вона з металевим дзвоном підскочила і зависла в повітрі.
Він підскочив у повітря. Те саме зробила й Вен, і вони обоє «відштовхнулися» від монети. Вага їхніх тіл майже компенсувала одне одного, і вони підскочили вгору й назад, розлетівшись у боки літерою «V».
Зейн розвернувся, кидаючи монету собі за спину. Вона відскочила від стіни будинку, і він «відштовхнувся», кинувшись у бік Вен. Вона раптом відчула, як щось сильно вдарило у її капшук з монетами, погрожуючи завалити її на землю.
«Що ти сьогодні замислив, Зейне?» — подумала вона, смикнувши за мотузку, якою був прив’язаний до поясу капшук.
Вона «відштовхнулася» від нього, і капшук полетів униз. Коли він впав на землю, перевага була у Вен: вона «відштовхнулася» від капшука, який був просто під нею, тоді як Зейн «відштовхувався» збоку. Вен підскочила вгору, пролетівши над Зейном у прохолодному нічному повітрі, а тоді кинула всю свою вагу на монети, що лежали у його кишені.