«Ну що ж, час дати йому те, чого він хоче».
Він обернувся якраз вчасно, аби побачити, що вона летить ногами просто на нього. Вен крутнулась у повітрі, відчуваючи, як він зіщулився від її удару. Тішачись скорій перемозі, вона злетіла над стіною, а тоді дещо зауважила: кілька майже прозорих блакитних ліній, що зникають удалині. Зейн «відштовхнув» геть усі їхні монети.
Відчайдушним рухом дівчина схопила одну з монет і спробувала «підтягнути» її назад. Пізно. Вона у розпачі пошукала якісь джерела металу поблизу, але усе було з каменю та деревини. Дезорієнтована, Вен вдарилась об кам’яний мур, покотом покотилась у своєму марево-плащі галереєю і нарешті зупинилась, вдарившись об кам’яну загорожу.
Вона потрусила головою та запалила олово, намагаючись прийти до тями, очистити відчуття та прогнати біль. Зейн, певно, почувався не краще. Він мав упасти, як…
Але Зейн завис у метрі від неї. Він знайшов монету — щоправда, Вен поняття не мала де — і тепер «відштовхувався» від неї. Але при цьому нікуди не відскочив. Він просто висів на певній висоті над стіною, досі не отямившись від удару Вен.
Дівчина бачила, як Зейн поволі, витягнувши руки униз, крутився у повітрі, ніби досвідчений акробат на жердці. Його обличчя було глибоко зосереджене, а м’язи — на руках, обличчі та грудях — були страшенно напружені. Наглядач обертався у повітрі, поки не опинився з Вен обличчям до обличчя.
Дівчина захоплено дивилась на нього. Можна було легенько «відштовхуватися» від монети, регулюючи силу, з якою його відкидало. Це було дуже важко — настільки важко, що навіть Келсьє це не завжди вдавалося. Зазвичай з-імли-народжені використовували короткі вибухи сили. Наприклад, коли Вен падала, вона могла уповільнити своє падіння та швидко — але потужно — від неї «відштовхнутися» й врівноважити імпульс.
Вона ніколи досі не зустрічала алломанта, який умів би настільки досконало контролювати свою силу, як Зейн. Його здатність легко «відштовхуватися» від монети навряд чи була корисна під час бою; очевидно, вона потребувала занадто великої концентрації. І в той самий час його рухи були витончені та красиві, вони пробуджували у Вен дивні відчуття.
Алломантія — це не просто поєдинки та вбивства. Головне у ній — вправність і грація. Це було щось неймовірне.
Зейн крутився у повітрі, аж поки не випрямився у джентльменській позі, після чого опустився на стіну, безшумно торкнувшись ногами каменів. Він дивився на Вен, яка досі лежала під загорожею, без жодної зверхності.
— Ти дуже вправна, — сказав він. — І доволі потужна алломантка.
Він був високий, показний.
«Схожий на… Кепсьє».
— Навіщо ти прийшов до палацу? — спитала вона, зводячись на рівні ноги.
— Подивитися, як вони до тебе ставляться. Ти мені скажи, Вен… що це таке з цими з-імли-народженими, що ми — попри всю нашу силу — прагнемо бути рабами інших?
— Рабами? — не зрозуміла дівчина. — Я — не рабиня.
— Вони тебе використовують, Вен, — похитав головою Зейн.
— Іноді добре почуватися потрібною.
— Це у тобі твоя невпевненість говорить.
— Де ти взяв цю монету, що була в кінці? — поглянула на нього Вен. — Поруч же не було жодної.
Зейн усміхнувся, відкрив рота, витягнув звідти монету і дзвінко кинув її на камені. Вен здивовано розплющила очі. На метал, що перебуває всередині тіла, інший алломант впливати не може! Який же простий трюк! Як вона сама до цього не додумалась? Як до цього не додумався Келсьє?
— Нам не місце серед них, — похитав головою Наглядач. — Нам не місце в їхньому світі. Наш дім — імла.
— Моє місце — поруч з тими, хто мене любить, — відповіла дівчина.
— Любить? — тихо спитав Зейн. — А скажи мені… Вони тебе розуміють, Вен? І чи можуть вони тебе зрозуміти? І чи може хтось любити те, чого він не розуміє?
Він кілька секунд дивився на неї. Дівчина нічого не відповіла, і він, легко кивнувши їй, «відштовхнувся» від монети, яку він перед цим кинув на камені, і знову розчинився в імлі.
Вен не стала гнатися за ним. Його слова вразили її більше, ніж він, певно, сподівався.