«Нам не місце серед них».
Він навіть не уявляв, скільки вона міркувала про своє місце в цьому світі, силуючись збагнути, хто ж вона така — аристократка, найманка чи хтось іще?
Зейн промовив дуже важливі слова. Він почувався чужим. Як і вона. Це, певно, була його слабкість. Можливо, вона зможе налаштувати його проти Страффа — його бажання тренуватися з нею, те, що він розкрив, хто він такий, доволі ясно на це натякали.
Вона глибоко вдихнула прохолодне імлисте повітря, серце її досі билося прискорено після поєдинку. Вен почувалася втомленою, але живою від того, що билася з кимось, хто був сильніший за неї. І от, стоячи на стіні покинутого замку, огорнутого імлою, вона вирішила.
Дівчині страшенно хотілося продовжити тренуватися з Зейном.
18
Якби тільки не з’явилась Безодня, доводячи людей до відчаю яку діях, так і у переконаннях.
— Убий його, — прошепотів бог.
Зейн мовчки завис в імлі, дивлячись крізь відчинені двері балкона Евенда Венчера. Імла вирувала довкола нього, ховаючи його від погляду короля.
— Ти повинен убити його, — знову промовив бог.
Зейн якоюсь мірою ненавидів Евенда, хоча до сьогоднішнього дня ніколи з ним навіть не зустрічався. Евенд був усім тим, чим повинен був стати сам Зейн. Улюбленцем. Привілейованим. Плеканцем. Він був ворогом Зейна, перепоною на його шляху до домінування, останнім, що відділяло Страффа — а значить, і самого Зейна — від правління Центральною Домінією.
Але, крім того, він був братом Зейна.
Зейн опустився в імлі униз, тихо приземлившись на землю неподалік замку Венчерів, та «притягнув» до своїх рук якорі — три невеликих пластини, від яких він відштовхувався, щоб мати змогу висіти у повітрі. Скоро повернеться Вен, і він не хотів, аби вона його тут застала. Як не дивно, але вона завжди знала, де він є; вона відчувала усе набагато гостріше, ніж будь-хто з алломантів, яких він досі зустрічав, або з якими йому випадало битися. Та й не дивно — її ж учив сам Уцілілий.
«Шкода, що я з ним не встиг познайомитися, — думав Зейн, тихо пробираючись подвір’ям. — То був чоловік, який розумів, якою силою володіють з-імли-народжені. Чоловік, який не дозволяв іншим себе контролювати. Чоловік, який робив те, що належало зробити, хай яким би жорстоким це видавалося».
Принаймні якщо вірити чуткам.
Зейн спинився біля зовнішньої стіни замку, під контрфорсом. Він нахилився, схопив один із каменів бруківки та побачив там послання, залишене його шпигуном з палацу Евенда. Забравши його, Зейн повернув каменюку на місце, кинув монету та зник у нічній темряві.
Зейн не підкрадався. Не підповзав, не ховався. Насправді він ніколи не ховався.
Він наблизився до табору армії Страффа Венчера впевненою ходою. Зейн завжди вважав, що з-імли-народжені й так забагато ховаються. Щоправда, анонімність надавала певний рівень свободи. Але з його досвіду виявлялося, що це радше обмежує, ніж допомагає їм. Це дозволяло контролювати їх, а також дозволяло суспільству вдавати, буцім з-імли-народжених узагалі не існує.
Зейн пройшов повз пост вартових, де біля великого вогнища сиділо двійко солдатів. Він похитав головою; користі від них майже жодної — вони були майже засліплені світлом багаття. Звичайні люди боялися імли, і тому були не такі цінні. Ніякої зверхності — лише факти. Алломанти були кориснішими — а значить, ціннішими — за звичайних людей. Саме тому Зейн доручив стежити за тим, що відбувається у темряві, оловооким. А ці солдати були радше формальністю.
— Убий їх, — наказав Зейну бог, коли той проходив повз вартових.
Зейн голос проігнорував, але не звертати на нього уваги ставало дедалі важче.
— Стій! — крикнув один з солдатів, схопивши спис. — Хто йде?
Зейн без жодних церемоній «штовхнув» спис, збивши його наконечник.
— Ну а ви як гадаєте? — різко відповів він, входячи у світло багаття.
— Лорде Зейне! — сказав другий солдат.
— Викличте короля, — наказав Зейн, проходячи повз вартових. — Я чекатиму на нього у штабі.
— Але лорде, — відповів вартовий. — Уже пізно, Його Величність, певно…
Зейн обернувся і байдужим поглядом подивився на солдата. Між ними клубочилась імла. Не довелося навіть застосовувати на ньому емоційну алломантію — той просто віддав честь і помчав у темряву, як йому й було наказано.
Зейн пішов через табір. На ньому не було ані мундиру, ані марево-плаща, але солдати, коли він проходив повз них, зупинялися та салютували. Так і мало бути. Вони знали його, знали, хто він такий і знали, що слід висловити йому повагу.