З одного боку, він чудово усвідомлював, що якби Страфф не ховав свого сина-байстрюка протягом більшої частини його життя, Зейн би не став таким могутнім знаряддям, яким він став тепер. Через цю таємничість Зейн мусив жити як жебрак, тоді як усі привілеї дісталися його звідному братові Еленду. Та й тепер, коли ширилися чутки про те, що у Страффа є з-імли-народжений, мало хто підозрював, що Зейн насправді — син Страффа Венчера.
До того ж жорстокі умови привчили Зейна виживати, розраховуючи тільки на себе. Він став жорстким і могутнім — це те, чого Еленд ніколи не зрозуміє. На жаль, таке дитинство мало й побічний ефект — Зейн зійшов з розуму.
— Убий його, — прошепотів бог, коли Зейн проходив повз іще одного вартового.
Голос озивався кожного разу, коли байстрюк Страффа бачив перед собою людину — він був його неодмінним, нечутним для інших супутником. Він розумів, що збожеволів. Зрештою, беручи до уваги усі деталі, зрозуміти це було неважко. Звичайні люди не чують голосів. А Зейн — чув.
Але хай там як, божевілля не пробачало ірраціональної поведінки. Хтось був сліпий, у когось — поганий норов. Ну, а інші — чують голоси. І ніякої різниці. Людину визначають не її недоліки, а те, як вона дає їм раду.
Словом, Зейн ігнорував голос. Він убивав тоді, коли хотів, а не тоді, коли йому наказували це зробити. Йому здавалося, що він і без того достатньо удачливий. Інші божевільні бачили галюцинації та не могли відрізнити їх від реальності. А Зейн принаймні міг себе контролювати.
Здебільшого.
Він «штовхнув» металеві застібки штабного намету. Застібки розлетілися, тягнучи за собою тканину, і він побачив солдатів — ті вже привітально виструнчились. Зейн увійшов всередину.
— Мій лорде! — промовив командувач нічної варти.
— Убий його, — сказав бог. — Не таке вже він і велике цабе.
— Папір, — наказав Зейн, наближаючись до великого столу, що стояв посередині штабу.
Офіцер, виконуючи наказ, поквапно схопив стос аркушів. Зейн «притягнув» перо за металевий кінчик через усю кімнату просто собі в руку. Офіцер подав чорнила.
— Ось тут — місця скупчення військ і маршрути нічних патрулів, — промовив Зейн, записуючи числа та креслячи схеми на папері. — Я бачив їх сьогодні, коли був у Лютаделі.
— Чудово, лорде, — відповів командувач варти. — Ваша допомога — неоціненна.
Зейн зупинився на мить, після чого знову почав повільно записувати інформацію.
— Солдате, ти мені не начальник. І навіть не рівня мені. Я не «допомагаю» тобі. Я дбаю про потреби свого війська. Ясно тобі?
— Так точно, мій пане.
— От і добре, — кивнув Зейн і, дописавши, вручив командувачу аркуш. — А тепер геть звідси, інакше я зроблю те, про що мене просить мій друг, — всаджу тобі це перо просто в горлянку.
Солдат, забравши папірець, поспішно вийшов з намету.
Зейн із нетерпінням чекав на Страффа, але той усе не приходив. Нарешті алломант вилаявся стиха, «штовхнув» застібки намету та вийшов назовні. Шатро Страффа, освітлене численними смолоскипами, нагадувало червоний маяк посеред глупої ночі. Зейн пройшов повз вартових, які не наважилися навіть словом до нього озватися, та увійшов до намету короля. Страфф якраз вечеряв. Це був високий чоловік з каштановим волоссям, як в обох його синів — принаймні двох важливіших синів. Руки короля були доглянуті, як і належало рукам аристократа, і їв він ними надзвичайно вишукано. На появу Зейна Страфф ніяк не відреагував.
— Ти спізнився, — промовив замість привітання король.
— Убий його, — прошепотів бог.
Зейн стиснув кулаки. Цей наказ голосу в його голові завжди було найважче ігнорувати.
— Так, — відповів він. — Я спізнився.
— Що сталося сьогодні ввечері? — поцікавився Страфф.
— Нам краще про це поговорити у штабі, — відповів Зейн, зиркнувши на слуг.
Страфф, нікуди не поспішаючи, продовжував їсти суп, натякаючи на те, що накази тут роздає аж ніяк не Зейн. Це дратувало, але не було чимось неочікуваним, адже сам Зейн використовував подібну тактику, спілкуючись із командувачем варти кілька хвилин тому. І вчився він у найкращого в цій справі.
Байстрюк зітхнув і присів. Поклавши руки на стіл, він дивився, як вечеряє батько та нервово крутив у пальцях столовий ніж. Підійшов слуга, аби спитати, чи не подати Зейну щось із їжі, але той жестом відмовився.
— Убий Страффа, — закомандував бог. — Це ти повинен бути на його місці. Ти сильніший за нього. І компетентніший.
«Зате в нього всі клепки на місці», — подумав Зейн.