— Отже? — спитав нарешті Страфф. — Є в них той атій Пана Всевладаря, чи ні?
— Я не впевнений, — відповів син.
— Дівчисько тобі повірило? — вів далі король.
— Починає довіряти, — сказав Зейн. — Я бачив, як вона одного разу використовувала атій, коли билася з найманими вбивцями Цетта.
Страфф задумано кивнув. Він був насправді тямущим правителем; завдяки йому Північна Домінія не піддалася хаосу, який панував на решті уламків колишньої Останньої Імперії. Скаа Страффа були під повним його контролем, аристократія не бунтувала. Щоправда, аби довести своє право на трон, довелося стратити певну кількість людей. Але він вчинив так, як повинен був вчинити. І цю рису Зейн цінував у людях найбільше.
Особливо з того часу, як виявилося, що йому самому її бракує.
— Убий його! — кричав у голові бог. — Ти його ненавидиш! Він до тебе ставився, як до жебрака, він усе дитинство змушував тебе битися за власне виживання!
«І завдяки йому я став сильнішим», — подумки відповів Зейн.
— То використай цю силу та вбий його нарешті!
Зейн схопив зі столу різницького ножа. Страфф підняв голову і ледве помітно здригнувся, побачивши, як Зейн ріже собі руку. Розріз вийшов довгий, до самого верху передпліччя — і з нього негайно потекла кров. Біль допомагав йому опиратися голосу в голові.
Страфф якийсь час дивився на сина, а тоді жестом наказав слузі принести йому рушник, аби він витер кров.
— Ти повинен змусити її знову використати атій, — промовив король. — В Евенда могло залишитись трохи. І ми дізнаємося, скільки саме, лише тоді, коли запаси в нього закінчаться. Взагалі, — повернувся він до вечері, — тобі треба змусити її сказати, де сам сховок — якщо він насправді існує.
Зейн знову сів, спостерігаючи за тим, як із порізу на його руці тече кров.
— Вона вправніша, ніж ти вважаєш, батьку.
— Тільки не кажи мені, — здивовано вигнув брову король, — що ти в ці брехні віриш, Зейне. Ну, про неї та Пана Всевладаря.
— Звідки тобі знати, що це брехня?
— Через Евенда, — відповів Страфф. — Цей хлопчина — просто дурень; єдина причина, з якої він досі контролює Лютадель, — це тому, що всі аристократи, в яких були бодай якісь мізки, повтікали з міста. А якщо це дівча настільки могутнє, що перемогло самого Пан Всевладаря, я щиро сумніваюся, що твій брат зможе добитися від неї відданості.
Зейн зробив на своїй руці ще один поріз. Він навмисне не сягав лезом глибоко, аби не завдати собі справжньої шкоди, але біль діяв витвережувально. Страфф нарешті відірвався від вечері, хоча й намагаючись не виказувати дискомфорту. Якась маленька збочена часточка Зейна отримувала задоволення від виразу батькових очей. Можливо, це був побічний ефект його божевілля.
— Гаразд, — повернувся до справи король. — Ти з Елендом бачився?
Зейн кивнув.
— Чаю, — махнув він цілою рукою слузі. — Евенд був заскочений. Він хоче зустрітися з тобою, але, вочевидь, йому не подобається ідея їхати до твого табору. Сумніваюся, що він прибуде.
— Не треба недооцінювати його придуркуватість, — промовив Страфф. — Хоча, можливо, тепер він зрозуміє, як виглядатимуть наші взаємини.
«Ох і показушник ти», — подумав Зейн.
Надсилаючи своє послання, Страфф зайняв позицію: ніяких наказів з боку Евенда він не потерпить, і на незручності заради сина йти не збирається.
«Але вимушена облога таки завдала тобі клопоту», — з посмішкою подумав байстрюк.
Була б Страффова воля, він негайно б атакував і захопив місто без переговорів та зайвих розмов. Але прибуття другого війська зробило це неможливим. Напасти зараз — означало для Страффа бути переможеним Цеттом.
Виходило, треба тримати облогу та чекати, поки Евенд не вирішить добровільно стати на бік батька. Що-що, а чекати Страфф терпіти не міг. Але Зейн не переймався цим так сильно. Принаймні зможе більше потренуватися з тією дівчиною. Він усміхнувся.
Принесли чай. Зейн заплющив очі та запалив олово, посилюючи свої відчуття. Його рани негайно нагадали про себе, ледве відчутний біль став потужним і гострим — аж у голові проясніло.
Він не про все розповів батькові.
«Вона починає довіряти мені, — думав він. — І ще дещо. Вона — така, як я. Можливо… вона зможе мене зрозуміти. Можливо, вона зможе врятувати мене».
Він зітхнув, розплющив очі та витер руку рушником. Його божевілля іноді лякало його самого. Але коли поруч була Вен, недуга, здавалося, слабшала. Більше нічого він поки не знав. Він узяв свій чай у служниці — непоказної дівчини з довгою косою та масивними грудьми — і зробив ковток гарячого напою, від якого сильно пахло корицею.