Страфф взяв свою чашку, але потім засумнівався та обережно понюхав.
— Зейне, ти чай отруїв? — поглянув він на сина.
Той нічого не відповів.
— Та ще й «березова смерть», — зауважив Страфф. — Ганьба, як же банально з твого боку…
Зейн мовчав.
Страфф зробив різкий ріжучий рух рукою. Дівчина нажахано поглянула на одного з охоронців, що пішов просто на неї. Потім кинула погляд на Зейна, ніби очікуючи від нього якоїсь допомоги, але той відвернувся. Дівчина в розпачі заверещала, і солдат витягнув її з намету, аби стратити.
«Вона хотіла отримати нагоду вбити його, — подумав він. — Я казав їй, що навряд чи вийде».
Страфф похитав головою. Він хоча й не був з-імли-народженим, але був оловооким. Утім, навіть для людини з такими здібностями відчути запах «березової смерті» крізь корицю — неабияке досягнення.
— Ох, Зейне-Зейне… — промовив Страфф. — А що, якби ти й справді мене убив?
«Якби я справді хотів убити тебе, — подумав байстрюк, — я б зробив це за допомогою кинджала, а не отрути».
Але хай, зрештою, Страфф думає, що захоче. Король очікував, що на його життя будуть замахи, — Зейн йому їх забезпечив.
Король показав йому маленьку крихту атію.
— Я збирався віддати його тобі, Зейне, — сказав він. — Але, бачу, доведеться зачекати з цим. Ти повинен спершу покінчити з цими ідіотськими спробами вбити мене. До того ж якщо ти колись доб’єшся свого — де ти братимеш атій?
Звичайно, Страфф нічого не розумів. Він гадав, що атій — мов наркотик, а з-імли-народжені отримують насолоду, використовуючи його. Відповідно, він був упевнений, що в такий спосіб зможе контролювати Зейна. І байстрюк не збирався розвіювати його оману та пояснювати, що в нього й самого є власний запас металу.
Ця думка повернула його до того, що визначало його життя. Тепер, коли біль втихав, повернувся шепіт бога. І серед усіх людей, на кого вказував Зейну голос у голові, найбільше заслуговував на смерть саме Страфф Венчер.
— Чому? — спитав бог. — Чому ти не хочеш його вбити?
Зейн поглянув собі під ноги.
«Бо він — мій батько», — подумав хлопець, визнаючи свою слабкість.
Адже інші чинили так, як повинні були чинити. Усі вони були сильнішими за Зейна.
— Ти божевільний, Зейне, — сказав Страфф.
Син подивився батькові у вічі.
— Ти справді гадаєш, що зможеш самотужки завоювати імперію, якщо вб’єш мене? Зважаючи на твою… недугу, невже ти гадаєш, що здатен правити хоча б містом?
— Ні, — подивився кудись убік Зейн.
— Я радий, — кивнув король, — що ми обоє це розуміємо.
— Ти повинен атакувати місто, — сказав байстрюк. — А атій знайдемо, коли захопимо Лютадель.
Страфф посміхнувся та зробив ковток із чашки. З чашки з отруєним чаєм. Зейн мимоволі здригнувся та завмер на місці.
— Не треба думати, що ти в курсі моїх планів, Зейне, — усміхнувся король. — Ти й половини не розумієш.
Син мовчки дивився, як батько допиває чай.
— А що там твій шпигун? — спитав Страфф.
Зейн поклав на стіл записку.
— Боїться, що його почнуть підозрювати. Інформації про атій він не знайшов.
Страфф кивнув і поставив порожню чашку на стіл.
— Повертайся до міста і продовжуй втиратися в довіру дівці.
Зейн повільно кивнув, розвернувся та вийшов з намету.
Страффу здавалося, він уже відчуває, як «березова смерть» тече його венами, спричиняючи дрож. Силою волі він опанував себе і трохи почекав.
Щойно Зейн відійшов достатньо далеко, король покликав охоронця.
— Приведіть Амаранту! — наказав Страфф. — Негайно!
Солдат кинувся виконувати наказ повелителя. Страфф тихо сидів, слухаючи, як на вечірньому вітерці шурхотить тканина намету, і дивлячись на клапті імли, що лізли всередину. Він запалив олово, посилюючи свої відчуття. Так… він відчував отруту у своєму тілі. Отрута вбивала його нерви. Але часу було ще достатньо. Можливо, аж близько години — тому він розслабився.
Як для того, хто стверджував, що він не хоче вбивати Страффа, Зейн докладав явно забагато зусиль. На щастя, в розпорядженні короля було знаряддя, про яке не було відомо навіть його байстрюку — і знаряддям цим була жінка. Страфф посміхнувся, почувши завдяки гострому від олова слуху, як крізь ніч до намету наближаються знайомі кроки.
Солдати ввели в намет Амаранту. Вирушаючи у виправу, Страфф не став брати з собою всіх своїх жінок — лише десять або п’ятнадцять фавориток. Серед тих, з ким він зараз ділив ложе, були кілька жінок, яких він цінував не за їхню красу, а за ефективність. Однією з них і була Амаранта. Десять років тому вона була дуже привабливою, але зараз їй було вже під тридцять, груди після вигодовування дітей обвисли, і кожного разу, коли Страфф дивився на неї, помічав зморшки на чолі та довкола очей. Більшість жінок до її віку вже зі свистом вилітала з королівського гарему.