Але ця, втім, вміла робити дещо корисне. Якби Зейн почув, що Страфф послав уночі по якусь із жінок, він би вирішив, що королеві просто захотілось із нею переспати. Але це не так.
— Мій пане, — сказала Амаранта, опустившись на коліна та починаючи роздягатися.
«А вона оптимістка», — подумав Страфф.
Він гадав, що після того, як він із нею чотири роки не спав, вона все зрозуміє. Невже ж жінки не розуміють, коли вони стають занадто старими, аби залишатись привабливими?
— Не треба роздягатися, жінко, — зупинив її король.
Обличчя Амаранти спохмурніло, вона поклала руки на стегна, так і не закінчивши знімати одяг і залишивши оголеною одну з грудей — ніби намагалася його звабити своїм тілом, що вже старіло.
— Мені потрібна твоя протиотрута, — сказав Страфф. — Негайно.
— Яка саме, мій пане? — уточнила жінка.
Вона була не єдиною травницею короля; в нього було таких аж четверо, але кращої за Амаранту не було.
— «Березова смерть», — відповів він. — І… можливо, щось іще. Але я не впевнений.
— Тобто, ще одна загальна протиотрута, мій пане? — спитала Амаранта.
Страфф коротко кивнув. Жінка підвелася та пішла до його шафи з отрутами. Запаливши жарівку, вона закип’ятила трохи води, змішуючи в ній порошки, трави та рідини. Ця суміш була спеціалізацією Амаранти — вона складалася з усіх базових протиотрут, препаратів та реагентів з її арсеналу. Страфф підозрював, що за допомогою «березової смерті» Зейн намагався приховати щось іще. І хай що б це було, мікстура Амаранти з цим впорається, або принаймні допоможе його виявити.
Страфф чекав, поки Амаранта — досі напівоголена — працювала над зіллям. Цю суміш потрібно було кожного разу готувати, але очікування було того варте. Нарешті вона піднесла йому чашку, в якій парувала рідина. Страфф зробив великий ковток, хоча мішанка була надзвичайно гірка, — і йому одразу зробилося краще.
Він зітхнув — от і вдалося успішно оминути ще одну пастку — і допив решту напою. Амаранта знову вичікувально впала на коліна.
— Іди, — наказав король.
Амаранта мовчки кивнула, запхала руку в рукав плаття та вийшла з намету.
Страфф залишився сидіти в сум’ятті, в його руках холола порожня чашка. Він розумів, що перевага на його боці. Поки він здаватиметься Зейну сильнішим за нього, з-імли-народжений буде підкорятися його наказам.
Можливо.
19
Якби тільки я розминувся з Аленді, коли багато років тому шукав собі помічника.
Сейзед розстібнув свою останню сталепам’ять. Він підняв її в руці перед собою, і схожа на браслет смужка металу блиснула у червоних променях сонця. Для когось іншого цей шматок металу міг становити якусь цінність. Але для Сейзеда то була тепер просто порожня шкаралупа — звичайний сталевий браслет. За бажання можна було б знову заповнити сталепам’ять, але наразі він вирішив не тягнути на собі зайвої ваги.
Зітхнувши, він кинув браслет на землю, і він, дзвякнувши, підняв у повітря хмарку попелу.
«П’ять місяців накопичення і зберігання, кожних п’ять днів я рухався повільно, ніби в’язнучи у густій патоці. І от — більше нічого не залишилося».
Утім, в обмін на це він отримав дещо цінне. За шість днів регулярного використання сталепам’яті він подолав стільки, скільки звичним кроком йшов би добрячих шість тижнів. Згідно з мапами, що зберігалися у міднопам’яті Сейзеда, до Лютаделя залишалося близько тижня ходу. Сейзед не шкодував, що витратив усе. Певно, він занадто бурхливо відреагував на побачене ним вимерле село на півдні. Можливо, не конче було поспішати. Але, зрештою, він створював сталепам’ять, щоб колись її використати.
Він підняв свою торбу — тепер набагато легшу. Попри те що більшість його металопам’ятей були маленького розміру, всі разом вони важили доволі багато. Аби полегшити собі шлях, він вирішив позбутися менш цінних та менш заповнених. Таких, як той сталевий браслет, який залишився лежати в попелі, коли Сейзед вирушив далі в дорогу.
Він однозначно перебував зараз у Центральній Домінії. Він пройшов повз попіл-гори Тиріан і Фалеаст, остання з яких — високий, самотній пік із ніби зрізаною, почорнілою вершиною — зникла за горизонтом на півдні ще кілька днів тому. Ландшафт зробився пласким, замість сосон з коричневими голками з’явилися гнучкі білі осики, які ростуть в околицях Лютаделя. Осики стирчали з чорного ґрунту, ніби кістки, їхня біла, брудна від попелу кора була вся в рубцях, стовбури — покручені. Вони…