То була істота не з найбільших — можливо, трохи менше двох метрів заввишки. Колос був схожий на людину — з двома руками, двома ногами та майже непомітною шиєю. А ще він був абсолютно лисий. Найдивнішою його рисою була синя шкіра, яка висіла складками. Словом, виглядало це створіння ніби огрядний чоловік, з якого викачали ввесь жир, але шкіра не встигла стягнутися.
І… скидалося на те, що шкіра не надто щільно прилягає до тіла. Довкола криваво-червоних очей колоса вона була обвисла та відкривала поглядові м’язи обличчя. Те саме стосувалося пащі: шкіра звисала на кілька сантиметрів нижче підборіддя, оголюючи нижню щелепу та зуби.
Нудотне було видовище — особливо для Сейзеда, якого і без того вже нудило. Вуха істоти звисали униз, сягаючи лінії щелепи. Ніс був широкий та безформний, і тримався він без хряща. Шкіра на руках і ногах створіння також висіла мішком, а з одягу на ньому була лише пов’язка на стегна.
Сейзед переключив свою увагу на більшого колоса, заввишки близько двох з половиною метрів. На ньому шкіра не обвисла аж так сильно, але все одно була дещо завелика. Ніс його був вигнутий під дивним кутом і лежав, ніби сплющений, на величезній голові, що трималась на товстій шиї. Істота якраз вишкірилася до когось поруч із нею, і стало ясно, що в неї шкіра довкола рота прилягає нещільно: губи не стулялися до кінця, а отвори довкола очей були занадто великі та, знову-таки, було видно м’язи обличчя.
«Так, ніби вони носять маску зі шкіри, — подумав Сейзед, відганяючи огидні думки. — Виходить, їхні тіла продовжують рости, а шкіра — ні?»
Його здогадки підтвердив високий — метри зо три — колос, який наблизився до групи. Менші істоти кинулися врозсип від нього, а новоприбулий підійшов до вогнища, на якому смажилося кілька коней.
Шкіра найбільшого колоса була натягнута так сильно, що ледве не репала. Безволоса синя плоть уже потріскалась довкола очей, в кутиках рота та довкола масивних м’язів грудної клітки. Сейзед навіть помітив у цих тріщинах незначні сліди крові. А в тих місцях, де шкіра не тріскалась, вона була просто сильно натягнута — ніс та вуха так щільно прилягали до голови, що їх було майже не видно.
Аж раптом Сейзед відчув, що його дослідження мають тепер не лише наукову цінність. Колоси прийшли до Центральної Домінії. Ці істоти настільки непокірні та жорстокі, що сам Пан Всевладар мусив вигнати їх подалі від людей. Сейзед вимкнув оловопам’ять, повертаючись до свого звичного зору. Він повинен був дістатися Лютаделя та попередити всіх. Якщо вони…
Сейзед застиг на місці. Недоліком використання посилення зору була втрата можливості бачити те, що відбувається у тебе просто під носом, — тому не дивно, що він не помітив загону колосів, який наближався до осикового гаю, звідки він спостерігав за їхнім табором.
«Заради забутих богів!»
Він міцніше схопився за стовбур дерева, гарячково міркуючи. Кілька колосів уже підходили до його осики. Якщо він зараз зістрибне, то втекти не зможе. В нього, як і завжди, була на собі п’ютеропам’ять; він легко міг зробитися удесятеро сильнішим і якийсь час успішно битися з ними. От тільки…
Колоси були озброєні неоковирними на вигляд, зате масивними мечами. Усі нотатки террісійця, уся його пам’ять і знання натякали, що колоси — дуже небезпечні воїни. І хай навіть Сейзед може стати сильним, як десятеро чоловіків, вправності для того, аби їх перемогти, йому все одно не вистачить.
— Злізай! — почув він глибокий, нерозбірливий голос. — Злізай негайно.
Сейзед поглянув униз. Біля підніжжя дерева стояв великий колос, шкіра якого лише почала напинатися. Він почав трусити осику.
— Злізай негайно! — повторило створіння.
«У нього губи не дуже добре працюють», — подумав Сейзед.
Звучав він як людина, що намагається розмовляти, не розтуляючи рота. Террісієць не здивувався тому, що істота говорить: це згадувалося й у його нотатках. Утім, Сейзед аж здивувався тому, наскільки спокійно говорив колос.
«Може, все-таки втекти?» — подумав він.
Якщо скинути металопам’ять, можна рвонути верхівками дерев ближче до краю осикового гаю та дати вітрові себе віднести. Але це буде дуже складно зробити, та й невідомо, чи вийде.
До того ж доведеться викинути свою міднопам’ять — а це тисяча років історії.
Приготувавши п’ютеропам’ять на випадок, якщо йому знадобиться сила, Сейзед зістрибнув з дерева. Головний з колосів — Сейзеду здалося, що це він — червоними очима невідривно спостерігав за тим, як террісієць падає на землю. Істота не кліпала, і Сейзед мимоволі замислився, чи можливо взагалі кліпати, якщо в тебе так натягнута шкіра.