Террісієць гепнувся на землю біля підніжжя дерева та потягнувся до своєї торби.
— Ні! — крикнув колос, з нелюдською швидкістю хапаючи торбу террісійця та кидаючи її іншому колосу.
— Вона мені потрібна, — промовив террісієць, — я більш охоче з вами спілкуватимуся, якщо…
— Тихо! — закричав колос із такою несподіваною люттю, що Сейзед аж позадкував.
Террісійці зазвичай були високі — особливо євнухи-террісійці, — і тому Сейзед почувався дуже незвично, виявившись коротуном поруч із цією синьошкірою, червоноокою істотою зростом понад три метри. Колос височів над террісійцем, і той мимоволі зіщулився.
Схоже, такої реакції вони й чекали, бо головний колос кивнув і розвернувся.
— Ходімо, — пробелькотів він і почав пробиватися до виходу з осикового гаю.
Решта істот — усі семеро — вирушили за ним.
Сейзед вирішив не випробовувати долю та не перевіряти, що станеться, якщо він їх не послухається. Він обрав бога — Дуїса, покровителя знесилених мандрівників — і тихо помолився. Після цього він поквапився за групою колосів, які вирушили у бік свого табору.
«Принаймні вони не стали одразу мене вбивати», — подумав террісієць.
А судячи з того, що він читав про колосів, цього можна було цілком собі сподіватися. Хоча, звісно, у книжках міститься неповна інформація. Колоси протягом століть жили далеко від людей; Пан Всевладар кликав їх лише тоді, коли потребував їхньої допомоги у придушенні повстань або підкоренні нових народів, відкритих на внутрішніх островах. І тоді колоси знищували та вбивали геть усе на своєму шляху — принаймні так стверджували легенди.
«Цікаво, а чи могло все це бути всього лише пропагандою? — замислився Сейзед. — Можливо, колоси не такі вже й жорстокі, як ми вважаємо».
Несподівано один із них, що йшов поруч із террісійцем, заревів у нападі раптової люті. Сейзед обернувся і побачив, як він стрибнув на одного зі своїх співплемінників. Геть забувши про меч, що висів у нього на спині, істота вгатила по голові свого суперника величезним кулаком. Усі інші зупинилися та обернулись, дивлячись на бійку, але ніхто з них не виказував навіть найменших ознак тривоги.
Сейзед із дедалі сильнішим жахом спостерігав, як нападник гамселить свою жертву. Той, на кого напали, намагався захищатися — він вихопив кинджал і навіть зумів порізати руку агресору.
Синя шкіра репнула, з рани порснула яскраво-червона кров, але нападник обхопив своїми руками велику голову суперника та крутнув, зламавши йому шию.
Щось клацнуло. Нещасний припинив рухатися. Агресор витягнув меча з-за спини жертви та закріпив його поруч зі своїм, а тоді розв’язав маленький капшук, що був закріплений поруч із мечем. Після цього він підвівся, не звертаючи уваги на поріз, і всі вирушили далі.
— Навіщо? — спитав приголомшено Сейзед. — Навіщо таке робити?
Поранений колос обернувся:
— Я його ненавидів, — сказав він.
— Ворушися! — прикрикнув на террісійця головний колос.
Сейзед змусив себе йти. Труп так і залишився лежати на дорозі.
«Капшуки, — думав він, намагаючись відволіктися від побаченої жорстокої сцени. — У них у всіх є ці капшуки».
Колоси прив’язували їх до своїх мечів. Зброю вони носили не в піхвах, а просто закріплювали за спиною за допомогою шкіряних ременів. А до цих ременів уже прив’язували капшуки. Іноді капшук був тільки один, хоча у двох найбільших у групі колосів тих капшуків було по кілька штук.
«Схожі на капшуки для монет, — вирішив террісієць. — Але у колосів немає економіки. Можливо, в них вони носять власні заощадження? Що може мати цінність для таких створінь?»
Вони увійшли до табору. На периметрі його не було видно жодного вартового — але, зрештою, навіщо їм тут ще й вартові? Людині в цей табір прокрастися було б надзвичайно складно.
Група менших колосів — тих, що заввишки були трохи нижчими від людини — кинулася їм назустріч. Убивця кинув свій зайвий меч одному з них, а тоді вказав пальцем туди, звідки вони щойно прийшли. Капшук він залишив собі. Менші колоси побігли дорогою — туди, де залишився лежати труп.
«Це що, гробокопачі?» — здогадався Сейзед.
Террісієць невпевнено пішов слідом за своїми полонителями вглиб табору. На вогнищах смажилися найрізноманітніші істоти, але людського тіла Сейзед серед них не помітив. Крім того, земля довкола табору була абсолютно гола, ніби там попасся табун надзвичайно агресивних кіз.