І, згідно з його міднопам’яттю, це було не так уже й далеко від істини. Здається, колоси справді можуть харчуватися майже всім. Так, вони воліли їсти м’ясо, але жерли будь-які рослини й навіть траву — її вони видирали з землі просто з корінням. Деякі джерела стверджували, буцім вони їдять навіть багнюку та попіл, але в це Сейзед уже не вірив.
Він ішов далі. У таборі тхнуло димом і брудом, а ще там відчувався дивний мускусний аромат — террісієць припустив, що то був запах тіл колосів. Деякі з істот оберталися до Сейзеда, коли він проходив повз них, і невідривно дивилися йому вслід своїми червоними очима.
«У них ніби всього лише дві емоції, — подумав террісієць, підстрибнувши з несподіванки, коли якийсь колос при багатті раптом закричав і кинувся на свого співплемінника. — Вони або байдужі, або розлючені».
Але що ж їх усіх могло так обурити? І яку катастрофу вони можуть із собою принести? Сейзед нервово згадав свої попередні висновки. Ні, колосів точно не оббрехали. Історії, які він чув, — про те, що колоси витворяли у Крайній Домінії, спричинивши значні руйнування та численні смерті — однозначно були правдою.
Але щось же утримувало цю маргінальну групу під контролем. Пан Всевладар зумів якось підкорити колосів, хоча в жодній книзі це не пояснювалося. Більшість авторів просто приймала цю його здатність як частину божественної сутності Пана Всевладаря. Адже він був безсмертним — а в порівнянні з безсмертям усе інше здавалося цілком банальною річчю.
«А його безсмертя виявилося просто трюком, — подумав Сейзед. — Лише хитрою комбінацією ферухімічних та алломантичних сил».
Пан Всевладар виявився звичайною людиною — хоча і володів незвичною комбінацією здібностей та можливостей.
Але все-таки — як він примудрявся контролювати колосів? Ні, було у Пані Всевладарі дещо інше, щось більше за його сили. Те, що він зробив біля Джерела Вознесіння, назавжди змінило світ. Можливо, саме цієї події сягає і його здатність контролювати колосів.
Полонителі Сейзеда не звертали уваги на бійки, що там і тут вирували біля вогнищ. Здавалося, у таборі взагалі не було жінок — або якщо були, від чоловіків їх було не відрізнити. Террісієць помітив біля одного з багать забутий труп. Тіло було оббіловане, синя шкіра валялась неподалік.
«Як може так жити суспільство?» — нажахано подумав Сейзед.
У його книжках зазначалося, що колоси дуже швидко розмножуються та дорослішають — на щастя для них, беручи до уваги кількість смертей, які він уже встиг побачити. Втім, террісійцю здавалося, що представники цього виду забагато вбивають одне одного, аби той вид із часом не перевівся.
Але все-таки вони досі існували. На жаль. Він був хранителем, а значить, свято вірив, що нічого в цім світі не можна втрачати, що кожна спільнота варта того, аби про неї пам’ятали. Але жорстоке видовище, яке чекало на нього у таборі колосів: поранені істоти, які сиділи, не звертаючи уваги на порізи на власній шкірі, оббіловані трупи, що траплялися там і тут, раптові спалахи люті та, в підсумку, вбивства, — стало для переконань Сейзеда неабияким випробуванням.
Полонителі обвели бранця довкола невеликого пагорба, і террісієць із подивом побачив дещо дуже несподіване.
Намет.
— Заходь, — показав йому на вхід головний колос.
Сейзед нахмурився. Перед наметом стояли кілька десятків чоловіків, озброєних списами та вдягнених, мов імперські гвардійці. Сам намет був великий, а за ним рядочком стояли кілька грубо зроблених возів.
— Заходь! — крикнув колос.
Сейзед зробив, як йому було наказано. Один з колосів, що вів террісійця, з байдужим виразом віддав торбу Сейзеда гвардійцям. Коли її кинули на попелясту землю, всередині дзвякнули металопам’яті, і террісієць аж здригнувся. Солдати провели колоса настороженими поглядами, після чого один із них підняв торбу, а інший наставив на Сейзеда спис.
— Я — Сейзед, — підняв руки террісієць, — хранитель з Террісу, колись — мажордом, а тепер — учитель. Я вам не ворог.
— Зрозуміло, — відповів гвардієць, досі дивлячись услід колосові. — Але тобі все одно доведеться піти зі мною.
— Чи не могли б ви повернути мені мою торбу? — попросив Сейзед.
У цій низовині колосів, здається, не було; очевидно, солдати-люди воліли триматися від них якнайдалі.
Гвардієць обернувся до свого напарника, який якраз обшукував торбу террісійця. Той підняв голову та знизав плечима:
— Зброї нема. Якісь браслети та кільця — може, цінні?