— Вони всі зроблені з некоштовних металів, — пояснив Сейзед. — Це мої інструменти як хранителя, і для всіх інших, окрім мене, вони не становлять жодної цінності.
Обоє гвардійців мали цілком стандартний, як на Центральну Домінію, вигляд: темне волосся, світла шкіра, а зріст і маса натякали, що в дитинстві вони добре харчувалися. Перший із гвардійців, що спілкувалися з Сейзедом, був старшим — і за віком, і за званням.
— Подивимось, що скаже Його Величність, — промовив він, забираючи торбу з рук молодшого.
«Ага», — подумав Сейзед.
— Що ж, ходімо, поговоримо з ним.
Гвардієць розвернувся, відкинув запону намету та жестом наказав террісійцю увійти. Сейзед ступив з червоного сонячного світла у практичну — хай і скромно обставлену — кімнату. Ця кімната була велика, і в ній розміщувався ще один загін гвардійців. Сейзед прикинув на око, що їх близько двох десятків.
Головний гвардієць, кивнувши головою в кінець кімнати, уже за кілька секунд відкинув вхід до наступного приміщення та махнув Сейзеду рукою.
Террісієць увійшов до другої кімнати. Чоловік, що сидів у ній, був одягнений як типовий лютадельський аристократ. Попри те що був молодий, він встиг уже добряче облисіти — від волосся залишилося хіба що кілька впертих жмутків. Він стояв, постукуючи себе рукою по стегну, а коли увійшов Сейзед — ледве не підстрибнув із несподіванки.
Террісієць упізнав його.
— Жастес Лекаль.
— Король Лекаль, — негайно виправив його Жастес. — Я знаю тебе, террісійцю?
— Ми не знайомі з вами, Ваша Величносте, — відповів Сейзед, — але, гадаю, я стикався з вашим другом. Королем Елендом Венчером з Лютаделя.
Жастес кивнув байдуже.
— Мої люди сказали, що тебе привів колос. Ти, мовляв, обтирався біля табору?
— Так, Ваша Величносте, — обережно погодився Сейзед, спостерігаючи, як Жастес почав міряти кімнатку кроками.
«А він такий само смиканий, як і військо, яке він, схоже, очолює», — розчаровано подумав террісієць.
— Як ви змусили цих істот служити вам?
— Ти — в’язень, террісійцю, — обірвав його Жастес. — Ніяких запитань. Еленд підіслав тебе шпигувати за мною?
— Мене ніхто не посилав, — відповів Сейзед. — Просто натрапив на вас, Ваша Величносте. Я не хотів нікому заподіяти шкоди своїми спостереженнями.
Жастес зупинився, уважно поглянув на Сейзеда та почав ходити знову.
— Гаразд, проїхали. У мене вже давно немає мажордома. Тепер служитимеш мені.
— Вибачте, Ваша Величносте, — промовив террісієць, злегка вклонившись. — Але це неможливо.
Жастес нахмурився.
— Ти — мажордом, це зі строю видно. Невже Евенд настільки чудовий господар, що ти від мене відмовляєшся?
— Евенд мені не господар, Ваша Величносте, — пояснив Сейзед, дивлячись просто в очі молодому королеві. — Оскільки ми тепер вільні, жоден террісієць нікого не стане називати своїм господарем. Я не можу бути вашим слугою, тому що я нікому тепер не служу. Якщо так треба — я буду вашим в’язнем. Але служити не буду. Вибачте.
Жастес знову зупинився. Замість розлютитися, він ніби… зніяковів.
— Зрозуміло.
— Ваша Величносте, — спокійно промовив Сейзед. — Я розумію, ви наказали мені не ставити ніяких запитань, тому натомість я поділюся з вами своїми спостереженнями. Здається, ваше становище дуже хитке. Я не знаю, як ви контролюєте цих колосів, але не можу не зауважити, що контроль цей дуже невпевнений. Ви перебуваєте в небезпеці та, здається, наміряєтеся піддати цій небезпеці інших.
Жастес увесь аж почервонів.
— Твої «спостереження» — маячня, террісійцю. Я цілком контролюю це військо. Вони цілковито мені покірні. Скільки ти бачив аристократів, які б зуміли зібрати військо з колосів? Жодного! Тільки я зумів.
— Вони не видаються дуже контрольованими, Ваша Величносте.
— Справді? — спитав Жастес. — А що, може, вони тебе на шматки розірвали, коли знайшли? Чи заради забави відлупцювали тебе до смерті? Чи, може, настромили тебе на палицю та засмажили на багатті? Ні! І не зробили вони цього лише тому, що я так наказав. Може видатись, террісійцю, що це небагато, але ти вже мені повір — для колосів це знак величезної стриманості та покори.
— Бути цивілізованим — невелике досягнення, Ваша Величносте.
— Ти мене не дратуй, террісійцю! — перебив його Жастес, пригладжуючи залишки волосся на голові. — Ми ж про колосів говоримо — що з них узагалі взяти?!
— І ви збираєтеся повести їх на Лютадель? — поцікавився Сейзед. — Ваша Величносте, цих тварюк боявся навіть сам Пан Всевладар. Він їх повиганяв з усіх міст. А ви їх привели назад — та ще й у найбільш заселену частину Останньої Імперії!