— Ти не розумієш, — відповів Жастес. — Я неодноразово пропонував мир, але хто ж мене почує — ні грошей, ні війська… Що ж, друге у мене вже є, невдовзі буде й перше. Я знаю, Еленд сидить на горах атію — і я всього лише хочу… укласти з ним союз.
— Союз, за умовами якого він повинен буде здати вам місто?
— Та ну, — зневажливо махнув рукою Жастес. — Еленд і сам не контролює Лютадель — він лише намісник, який гріє місце для когось сильнішого. Він, звичайно, добра людина, але наївний ідеаліст. Його трон у нього відберуть — або одна армія, або інша… а я запропоную йому кращі умови, ніж Цетт або Страфф, — це вже точно.
«Цетт? Страфф? Оце в халепу вскочив молодий Венчер…»
— Чомусь я сумніваюся, — похитав головою Сейзед, — що «кращі умови» та використання колосів уживаються разом, Ваша Величносте.
— А ти гострий на язик, террісійцю, — нахмурився Жастес. — Утім, це лише зайвий доказ — і весь твій народ це також доводить, — що цей світ котиться коту під хвіст. Я колись поважав террісійців. Немає нічого ганебного в тім, аби бути добрим слугою.
— Утім, нерідко пишатися також немає чим, — відповів Сейзед. — Але я перепрошую за свою поведінку, Ваша Величносте. Це не маніфестація незалежності террісійців. Я завжди був нестриманий на язик, гадаю. Та і мажордом із мене був поганенький.
«Як і хранитель», — подумки додав він.
— Та ну, — знову промовив Жастес, продовжуючи ходити кімнаткою.
— Ваша Величносте, — заговорив Сейзед. — Я мушу вирушити далі до Лютаделя. Там… відбуваються певні події, в яких я повинен взяти участь. Можете думати що завгодно про мій народ, але ви повинні знати, що ми — чесні. Те, що я мушу зробити, не стосується ані політики, ані війни, ані війська, ані трону. Це важливо для всього людства.
— Учені завжди щось таке кажуть, — відповів Жастес. — І Еленд постійно це повторював, — зам’явся він.
— І все-таки, — вів далі Сейзед, — ви повинні дозволити мені піти. В обмін на мою свободу, я можу доставити Його Величності Королю Евенду якесь послання, якщо бажаєте.
— Я йому й сам коли завгодно можу послати гінця!
— Тоді вас буде захищати від колосів на одного солдата менше, — нагадав террісієць.
Жастес зупинився ненадовго.
«Ага, то він все-таки їх боїться. Це добре. Принаймні він не збожеволів».
— Я піду, Ваша Величносте, — промовив Сейзед. — Не хочу здатися нахабою, але я не міг не помітити, що у вас не вистачить ресурсів на те, аби тримати в’язнів. Тому або дайте мені піти, або віддайте мене колосам. Хоча я б побоявся привчати їх до вбивства людей.
Жастес поглянув на нього уважно.
— Гаразд, — промовив він. — Передай від мене послання. Скажи Евенду, що мені начхати, чи він знає про моє наближення; мені начхати навіть, якщо ти передаси йому інформацію про чисельність війська. Хоча постарайся запам’ятати точно! Під моїм командуванням понад двадцять тисяч колосів. Йому мене не перемогти. Інших — також. Але якщо він впустить мене у місто, за стіни… тоді я зможу допомогти йому відбитися від інших армій. Передай йому, хай поміркує логічно. Якщо він мені ще й атій віддасть, я йому навіть Лютадель залишу. Ми можемо бути сусідами. І союзниками.
«Одному грошей бракує, а іншому — клепки», — подумав Сейзед.
— Чудово, Ваша Величносте. Я поговорю з Елендом. І ще — накажіть, хай мені повернуть мою торбу.
Король роздратовано махнув рукою, і террісієць вийшов, мовчки чекаючи, поки до кімнатки короля увійде старший гвардієць та отримає розпорядження. Чекаючи, поки солдати приготуються вивести його з табору, — на щастя, торбу йому одразу повернули, — Сейзед замислився про те, що йому щойно сказав Жастес. Цетт або Страфф. Цікаво, скільки армій прагнуть завоювати місто Евенда?
Якщо Сейзед потребував тихого місця для занять наукою, він точно десь звернув не туди.
20
За кілька років я почав помічати знаки. Я чудово знав пророцтва — зрештою, я ж Світоносець із Террісу. Втім, не всі ми є релігійними; дехто — як-от я, наприклад — більше цікавиться іншими речами. Втім, будучи поруч з Аленді, я не міг ще більше не зацікавитись Очікуванням.
Він, здавалося, чудово пасував цим знакам.
— Це небезпечно, Ваша Величносте, — сказав Доксон.
— У нас немає вибору, — відповів Еленд.
Він стояв біля свого як завжди заваленого книжками столу. На нього падало світло з вітражного вікна кабінету і фарбувало білий мундир короля у темно-багряний.