Гендерсон дивився на нього ледь невдоволено.
— Він досі ніколи такого не виробляв… Це дуже спокійний пес. Може, в нього нервовий напад? Але й нападів ніяких з ним ніколи не бувало.
Ніхто не розумів, у чому річ, навіть Вілла Кенен. Тільки Майкл розумів. Він шукав того зниклого світу, що враз виринув перед ним із звуками його давнього назвиська. Якщо могло вернутися з небуття те назвисько і ця жінка, що її він колись бачив на березі в Тулагі, то чом не могло вернутися звідти й саме Тулагі, й усе інше? Якщо вона ось с перед ним, у плоті й крові, й кличе його на ім'я, то, може, й капітан Келлар, і містер Гегін, і Джеррі теж десь тут, у цій кімнаті або ж зразу за дверима?
Майкл підбіг до дверей і заскімлив, шкрябаючись у них.
— Мабуть, він думає, що там хтось є, — сказав Гендерсон і відчинив двері.
Майкл і справді так думав. Він просто певен був, що у відчинені двері рине південне море, несучи на своєму лоні шхуни й пароплави, острови й рифи, всіх людей і тварин, усі речі, які він колись знав і яких досі не забув.
Та минуле не ринуло в двері. За ними була звична теперішність. І Майкл розчаровано вернувся до жінки, що все ж таки назвала його Майклом і погладила. Вона принаймні була справжня. Потім він обережно принюхався до чоловіка, згадав, що й той був на березі в Тулагі, а потім на «Аріелі», і занепокоївся знову.
— Гарлі, це він, я певна! — вигукнула Вілла. — Ану випробуй його як-небудь! Перевір!
— Але ж як?.. — замислився Гарлі. — Здається, він упізнає своє назвисько. Воно його схвилювало. І хоч нас він дуже близько не знав, та, здається, згадав теж і схвилювався й від цього. Якби ж він умів говорити…
— Ну, заговори! Заговори! — умовляла Майкла Вілла, взявши його обома руками за голову й хитаючи туди й сюди.
— Обережно, пані, — застеріг її Гендерсон. — Цей пес досить злий і таких вільнощів із собою не дозволяє.
— Мені дозволить, — засміялась вона напівістерично. — Бо він мене знає. Гарлі! — враз схопилась вона — їй сяйнула нова думка. — Я придумала, як його випробувати. Ти пам'ятаєш, Джеррі був сторожем біля чорношкірих, перше ніж попав до нас. І Майкл так само. Ану заговори південноморським жаргоном. Удай, ніби ти розсердився на якогось чорношкірого, й подивимось, як він це сприйме.
Гарлі схвально кивнув головою, однак сказав:
— Мені вже нелегко пригадати той жаргон…
— А я відверну його увагу, — провадила Вілла.
Вона сіла, нахилилась до Майкла, обняла його, пригорнула тер'єрову голову до грудей і стала хитати, тихенько наспівуючи йому на вухо, як то часто робила з Джеррі. Майкла не роздратували такі вільнощі; він і сам, зачарований її співом, почав тихенько підвивати їй, як Джеррі. Вілла моргнула чоловікові.
— Далебі! Кий біс ти ходи сюди! — гримнув він сердито. — Ти роби мій дуже-дуже злий на твій!
На ті слова Майкл відразу наїжачився, вирвався з рук, що обіймали його, загарчав і озирнувся, шукаючи очима чорношкірого хлопця, що, очевидячки, тільки-но ввійшов у кімнату й викликав гнів білого бога. Та жодного чорношкірого в кімнаті не було. Майкл, ще наїжачений, глянув на двері. Гарлі теж перевів погляд на двері, і Майкл упевнився, що за ними стоїть чорний тубілець із Соломонових островів.
— Гей, Майкл! — крикнув Гарлі. — Кусі! Прожени геть той чорний хлопець!
Майкл розлючено рикнув і кинувся до дверей з таким шаленим розгоном, що клямка відскочила й вони відчинились навстіж. Несподівана порожнеча за ними аж налякала його, і він сахнувся назад, очманілий від цього примарного минулого, що тільки дражнилося й щезало.
— А тепер поговорімо про діло… — звернувся Гарлі до Джекоба Гендерсона.
РОЗДІЛ XXXV
Коли поїзд прибув до Глен-Елена в Місячній долині, сам Гарлі Кенен з'явився в бічних дверях багажного вагона і зсадив Майкла на землю. Вперше Майкл їхав залізницею не в клітці. Від самого Окленда він їхав тільки в нашийнику й на ланцюжку. В автомобілі, що чекав біля станції, він знайшов Віллу Кенен, а Гарлі, відчепивши ланцюжок, посадив його між нею й собою.
Поки авто, фуркочучи мотором, котилося вгору дорогою, що дві милі в'юнилась по узбіччях гори Сономи, Майкл ледве помічав лісові дерева та світлі галяви. Він прожив у Сполучених Штатах уже три роки, але весь час був в'язнем. Він знав тільки псарню, клітку, ланцюг, тісні кімнати, багажні вагони та станційні перони. Найближче до природи бував він тоді, коли сидів прив'язаний до лавки в парку, а Джекоб Гендерсон вивчав Сведенборга. Отож дерева, гори, поля вже не означали для нього нічого. Вони зробилися чимсь недосяжним, як небесна блакить чи пливучі кучерики хмар. Так сприймав він дерева, гори, поля, — якщо взагалі можна цілковиту байдужість назвати сприйманням.