Рядовий Бурк сторожко запропонував Гашелю цигарку.
— Це працює лише, коли він поруч, — мовила Анґва. — Але ж таки працює.
Хоч би й надалі працювало, молився Ваймз.
Морква підійшов до верблюда, що став навколішках, і виліз на нього.
— Це ж Лютий шваґер Шакала, — похопився Ахмед. — Верблюд Джаббара! Він кусає всіх, хто пробує його осідлати!
— Так, але ж це Морква.
— Він навіть Джаббара кусає!
— А ти помітив, як вміло він виліз на верблюда? — запитав Ваймз. — Як на ньому сидить балахон? Тут він свій серед своїх. Хлопчина зростав у ґномській шахті. Йому знадобився всього лиш місяць, щоб вивчити моє рідне місто краще за мене.
Верблюд встав. Тепер стяг, подумав Ваймз, дайте йому стяг. Коли йдеш на війну, без стягу нікуди.
Як на замовлення, констебль Шкарбан передав спис із туго накрученим клаптем тканини. Констебль, схоже, пишався. Він зшив його в умовах повної секретності всього пів години тому. Коли серед твоїх знайомих є зомбі, завжди знайдеться голка з ниткою.
«Але не розгортай його, — подумав Ваймз. — Вони не повинні його бачити. Їм достатньо знати те, що вони маршируватимуть під стягом».
Морква махнув списом.
— І я обіцяю вам, — крикнув він, — якщо ми переможемо — ніхто й не згадає. Якщо програємо — ніхто не забуде!
Чи не найгірший бойовий клич, подумав Ваймз, після знаменитих слів генерала Підлі: «Нехай нам поперерізають горлянки, хлопці!», — але на нього жваво відреагували. І знову йому здалося, що спрацювала якась магія. Люди йшли за Морквою з цікавості.
— Що ж, гадаю, у тебе з’явилась армія, — сказав Ахмед. — Що тепер?
— Я — поліцейський. Як і ти. Зараз станеться злочин. По верблюдах, Ахмеде.
Ахмед йому вклонився.
— Я радий коритися білому офіцеру, ефенді.
— Я не мав на увазі…
— Ти колись їздив на верблюді, сер Семюел?
— Ні!
— О? — Ахмед ледь усміхнувся. — То просто штурхни його, щоб він зрушив із місця. А коли захочеш спинитися, з усієї сили вгати його ціпком і крикни «Хутхутхут!»
— Ви б’єте їх ціпками, щоб вони спинилися?
— А є якийсь інший спосіб? — здивувався Ахмед-71-година.
Його верблюд зиркнув на Ваймза, а тоді харкнув йому в око.
Принц Кадрам і його генерали, сидячи на конях, спостерігали за ворогом на відстані. Шеренги хапонських армій вишикувались перед Ґеброю. Як порівняти з ними, анк-морпоркські полки скидалися на групку туристів, які відбились від екскурсовода.
— І це все? — запитав він.
— Саме так, сер, — мовив генерал Ашал. — Але, розумієте, вони вірять, що фортуна всміхається відважним.
— І саме з цієї причини вони відправили таку мізерно крихітну армію?
— Ах, сер, але ж вони вірять, що ми зразу ж кинемось навтьоки, щойно скуштуємо холодної сталі.
Принц озирнувся на стяги вдалині.
— Чому?
— Важко сказати, сер. Схоже, вони в цьому щиро переконані.
— Дивно, — Принц кивнув одному зі своїх охоронців. — Дайте мені трохи холодної сталі.
Після дещо метушливої суперечки йому вкрай сторожко передали меч руків’ям уперед. Принц зиркнув на нього, а тоді з театральною обережністю провів язиком по лезу. Солдати, що спостерігали за цим, засміялися.
— Ні, — сказав він урешті-решт. — Ні, мушу сказати, мені зовсім не страшно. Сталь буває ще холоднішою?
— Лорд Іржавський, мабуть, образно говорив, сер.
— А. Це на нього схоже. Що ж, ходімо зустрінемо його. Зрештою, нам належить поводитись цивілізовано.
Він поквапив коня. Генерали вишикувалися за ним.
Принц знову нахилився до генерала Ашала.
— А чому ми зустрічаємося з ним перед початком битви?
— Це… це жест доброї волі, сер. Воїни проявляють взаємну повагу.
— Але цей чоловік геть некомпетентний!
— Саме так, сер.
— І ми от‑от нацькуємо тисячі наших співгромадян одні на одних, чи не так?
— Так, сер.
— То що цей маніяк хоче зробити? Сказати, що не тримає на нас зла?
— Загалом, сер… так. Наскільки я розумію, він старого гарту, і його девіз — «Головне не перемога чи поразка, головне — участь».
Вуста Принца заворушилися, тихо повторюючи фразу. Врешті він сказав:
— І люди досі виконують його накази?
— Схоже на те, сер.
Принц Кадрам похитав головою. Ми можемо повчитися в Анк-Морпорка, казав його батько. Іноді можемо навчитися того, чого не варто робити. Тож він вирушив на навчання. Спершу він дізнався, що Анк-Морпорк колись правив чималим клаптем Хапонії. Він побував на руїнах одної з його колоній. І так він дізнався ім’я того сміливця, якому вистачило духу це зробити, і завербував у Анк-Морпорку шпигунів, щоби якомога більше про нього вивідати.