Нижня частина його обличчя ховалася за клаптиком тканини. Він кинув інший клаптик Ваймзу.
— Закрий нею ніс і рот! — скомандував він. — Від диму!
На даху аж шкварчало. З димової труби поблизу Ваймза вихопився бурхливий стовп полум’я.
Йому тицьнули в руки решту розмотаного тюрбана.
— Ти бери цей бік, а я — інший, — розпорядилась примара і знову кинулася в дим.
— Але х…
Ваймз відчував крізь чоботи жар. Він посунувся до краю даху і почув, як знизу долинають крики.
Перехилившись через край, він побачив унизу під собою вікно. Хтось вибив шибку, тому що звідти махала рука.
Внизу у дворі була ще більша метушня. Поміж тисняви з людей він зумів виокремити величезну постать констебля Дорфла, ґолема, який без сумніву був вогнестійким. На жаль, Дорфлу погано давалися сходи. Мало які витримували його вагу.
Рука в диму перестала махати.
Ваймз знову глянув униз.
Ти вмієш літати, пане Ваймз?
Він глянув на комин, з якого вивергалося полум’я.
Тоді на розмотаний тюрбан.
Більша частина мозку Ваймза відключилася, але ті його частини, що опрацьовували біль з ніг, працювали, на прикрість, справно. Втім, біля ядра мозку все ще ворохобилися деякі думки, що підказували йому:
…цупкенька тканина…
Він знову глянув на комин. На вигляд доволі міцний.
Вікно було десь на шість футів нижче.
Ваймз почав машинально рухатись у напрямку комина.
Тож, чисто теоретично, якби замотати один кінець тканини довкола палаючого димаря ось так, і розкласти її ось так, і спуститися по парапету вниз ось так, і відштовхнутися ногами від стіни ось так, то, коли б летіти вперед, можна було би вибити ногами інші віконні шибки, ось так…
По мокрій вулиці зі скрипом котився візок. Він їхав дещо перевальцем, бо всі чотири колеса були різного розміру, тож ним гойдало і хитало, кудись заносило, і, ймовірно, більше зусиль ішло на те, щоб його тягнути, ніж було збережено енергії, особливо враховуючи те, що його вміст скидався на сміття. Як і його власник.
Який зростом був, приблизно як людина, але зігнута в три погибелі, і вкрита волоссям чи лахміттям чи, цілком імовірно, плутанкою того й іншого, такою повстяною й немитою, що туди вже пустили коріння маленькі рослинки.
Якби та істота зупинилась, скрутившись калачиком, то цілком би скидалась на купу перегною, на яку давно вже всі махнули рукою. Йдучи, істота сопіла.
Хтось виставив ногу, перешкоджаючи руху візка.
— Добрий вечір, Шептунчику, — привітався Морква, коли візок став.
Купа зупинилася, частина її дещо піднялася.
— ’двали, — пробубніло звідкілясь із копиці.
— Ну, ну, Шептунчику, треба допомагати один одному, як гадаєш? Ти допоможеш мені, а я допоможу тобі.
— ’ди в ср’ку, м’нт.
— Дивись, ти скажеш мені те, що я хочу знати, — сказав Морква, — а я не обшукуватиму твій візок.
— Терпіти не можу ґноллів, — сказала Анґва. — Від них жахливо тхне.
— Ну, так не чесно. Якби не ти і тобі подібні, на вулицях було б куди більше нечистот, правда, Шептунчику? — спитав Морква, все ще доволі дружелюбно. — Ти те підібрав, ти се підібрав, може кидонув ним пару разів об стіну, поки не стихло…
— Кр’ще ’е ск’жеш, — погодився ґнолль. Роздався булькіт, схожий на хихотіння.
— То я чув, ти знаєш, де зараз Сніжок Слоупс? — запитав Морква.
— Ніч’ н’ зн’.
— Гаразд. — Морква витягнув вила з трьома зубцями і обійшов довкола візка, з якого скрапувало.
— Ніч’ н’ зн’ про… — похопився ґнолль.
— Так? — сказав Морква з вилами напоготові.
— Ніч’ н’ зн’ про конд’т’рську на пр’в’лку Обд’рай’л’ка.
— З вивіскою «Оренда кімнат»?
— Пр’льно.
— Чудово. Дякую тобі за те, що ти такий свідомий громадянин, — мовив Морква. — Між іншим, ми бачили мертвого мартина по дорозі сюди. Він лежить на Броварській вулиці. Закладаюсь, якщо ти поспішиш, можеш урвати його першим.
— Г’ряч’ньк’й п’ріж’к, — прогугнявив ґнолль. Візок із гуркотом поїхав далі. Вартові дивилися, як він перехнябився, заскрипівши за рогом.
— У душі вони непогані хлопці, — сказав Морква. — Я думаю, це багато говорить про дух толерантності в цьому місті, якщо навіть ґноллі можуть називати його своїм домом.
— Мене від них верне, — мовила Анґва, коли вони рушили далі. — А цей взагалі вирощує на собі город!
— Пан Ваймз каже, що ми повинні їм допомагати, — сказав Морква.