— Та ну?
— Так, пане Ваймз. Безпека міста понад усе, тому коли зброя говорить, цивільна влада підпорядковується військовому командуванню.
— Ха.
— Я сказав йому, — мовив Фред Колон. — «Прямісько куди сонце не світить».
— Заступник посла і словом не обмовився про принца Куфуру, — мовив Морква. — Дивно якось.
— Я іду додому, — повідомив Ваймз.
— Ми вже майже на місці, сер, — сказав Морква.
— Я маю на увазі додому. Мені треба поспати.
— Так, сер. Що передати хлопцям, сер?
— Кажіть, що хочете.
— Я подивився йому прямо в очі й сказав «засуньте свій наказ прямісько куди…» — замріяно бурмотів сержант Колон.
— Хочите, шоб я з хлопаками потім розібравсі з тим Іржавским? — запитав Щебінь. — Бо мені не тєжко. Він мусе бути в чомусь винний.
— Ні!
Голова Ваймза була настільки невагомою, що він ледве торкався землі, коли йшов. Він залишив їх біля Ярду, дозволивши своїй голові потягнути його далі на пагорб і за ріг, і в будинок, і повз його вражену дружину, і вгору сходами, і в спальню, де він впав на ліжко, розпластавшись у повний зріст і заснув ще до того, як його голова торкнулась подушки.
О дев’ятій годині наступного ранку Брод-Веєм марширували перші новобранці важкої піхоти лорда Вентурі. Вартові вийшли подивитися. Більше їм не було що робити.
— Це, бува, не дворецький пана Ваймза? — запитала Анґва, показуючи на незграбну постать Віллікінса в першій шерензі.
— Та, а це його кухарчук б’є в барабан попереду, — додав Ноббі.
— Ти ж… служив, чи не так, Фреде? — запитав Морква, коли парад пройшов повз.
— Саме так, сер. У першому полку важкої піхоти герцога Еорльського, сер. Фазанові скубальники.
— Прошу? — перепитала Анґва.
— Назвисько полка, міс. О, це давня історія. Розбивши табір на чиємусь земельному володінні, вони натрапили на велику кількість фазанових загонів і, ну знаєте, їли те, що давала земля і таке інше… цейво, відтоді ми носимо на шоломах фазанове пір’я. Бо така традиція, розумієте?
Вже і так старе обличчя Фреда поморщилося в м’якому виразі людини, на яку напала ностальгія.
— У нас навіть була стройова пісня, — сказав він. — А її, між іншим, не так вже й легко було співати. Е… пробачте, міс?
— А, та не зважайте, сержанте, — мовила Анґва. — Я часто сміюсь без причини.
Фред Колон знову замріяно задивився в нікуди.
— А до цього я був у лавах Середньовагової піхоти герцога Квірмського. З ними я чимало побачив.
— Я в цьому не сумніваюся, — сказав Морква, поки Анґва тішилася, цинічно розмірковуючи про відстань, з якої Фред спостерігав передовий пункт. — Твоя видатна військова кар’єра вочевидь залишила тобі багато приємних спогадів.
— Дівчатам подобалась уніформа, — сказав Фред Колон, а між рядків читалося, що інколи юнаку доводилося вдаватися до всіх можливих методів. — І… ну-у-у…
— Так, сержанте?
Колон зніяковів, ніби напнуте спіднє минулого впиралося в матню спогадів.
— Було… простіше, сер. Ніж бути копом, тобто. Маю на увазі, ти солдат, правильно, а інші хлопи — твої вороги. Ви приходите на якесь велике поле, і всі шикуються в рядочки, а тоді якийсь хлопака з шоломом у пір’ї віддає наказ, і ви всі шикуєтесь великими кутами…
— Святі небеса, невже люди справді це роблять? Я думав, так лише креслять плани битв!
— Ну, старий герцог, сер, усе робив як книжка пише… в будь-якому разі, ви просто пильнуєте, що там у вас за спиною, і мочите всіх, чия уніформа відрізняється від вашої. Але… — обличчя Фреда скрутило від болісної думки, — коли ти полісмен, то без карти неможливо відрізнити добрих хлопців від поганих, і це факт, міс.
— Але… існують правила ведення, чи не так?
— Ну, так… але коли з неба хлющить, а ти по пістру… по пояс в дохлих конях, і хтось віддає тобі наказ, у тебе нема часу читати книжку правил, міс. І то майже вся книжка про те, коли можна бути підстреленим, а коли — нє, сер.
— О, я впевнений, сержанте, що там ще щось пише.
— Можливо, сер, — Колон дипломатично уступив.
— Я переконаний, у ній чимало пише про те, що не можна вбивати солдатів противника, які здалися в полон, наприклад.
— О, таке там є, капітане. Але там, ясно шо, ні слова про те, що їх не можна трохи віддухопелити. Зробити так, щоби вони тебе запам’ятали.
— Ти ж не про тортури? — мовила Анґва.
— О, ні, міс. Але… — ностальгія Колона змінилась травматичними спогадами чорних днів, —…коли в твого найліпшого приятеля стирчить з ока стріла, а довкола тебе верещать люди й коні, а тобі страшно до всира… тобі дійсно страшно, і тут ти наштовхуєшся на ворога… скажімо так, чомусь тобі раптом дуже хочеться його… копнути. Так… чисто… шоб через двадцять років йому скрутило на мороз ногу, і він згадав, шо натворив, от і все.