— Ха, маю геніальну ідею, сержанте. Я чув, як ти розповідав про книжку свого прапрадіда, тому взяв цю книгу в Умивальні на випадок війни. Це «Книга Ома». П’ять дюймів завтовшки.
— Трохи великувата для нагрудної кишеньки, Ноббі. Якщо вже відверто, вона і для візка великувата.
— Я думав змайструвати лямки, щоб на них носити. Думаю, навіть стріла з великого лука не простромить її далі, ніж до апокрифа.
Знайомий скрип змусив їх підняти очі.
Голова хапонця погойдувалася на вітрі.
— Може, по кухлику? — запропонував сержант Колон. — Великий Анджі варить просто божественне пиво.
— Краще не треба, сержанте. Пан Ваймз не дуже в гуморі.
Колон зітхнув.
— Твоя правда.
Ноббі знову глянув на голову. Вона була з дерева. За кілька століть вона зібрала на собі не один шар фарби. Як на людину, якій більше не треба купляти собі сорочки, хапонець той дуже радісно всміхався.
— «Голова хапонця». Мій дідусь казав, що його дідусь застав ті часи, коли вона ще була справжньою, — сказав Колон. — Звісно, за стільки часу вона скоцюбилась і була розміром із волоський горіх.
— Трохи… гидко наштрикнути голову якогось гаврика замість вивіски, — сказав Ноббі
— Ні, Ноббі. Це — воєнний трофей. Якийсь хлопака повернувся з війни із сувеніром, наштрикнув його на палю і відкрив паб. «Голова хапонця». Нехай знають.
— А скільки мені прилітало тільки за то, шо я цупив чужі черевики, — сказав Ноббі.
— Часи були жорсткіші, Ноббі.
— Ти колись зустрічав хапонця, сержанте? — запитав Ноббі, коли вони зайшли на тиху вуличку. — Тобто, одного з тих дикунів.
— Ну, ні… але знаєш що? Вони можуть мати три дружини! А це вже злочин.
— Ага, особливо коли в мене жодної нема, — пожалівся Ноббі.
— І в них кумедний хавчик. Карі і всяке інше.
Ноббі замислився.
— Як… у нас, коли ми на вечірній зміні.
— Ну-у-у, та-а-ак — але вони його неправильно готують.
— Ти говориш про ту рідку кашку кольору вушної сірки з горошком і смородиною, як твоя мама готувала?
— Так! Можеш скільки завгодно копирсатися у хапонському карі, але не знайдеш там ані шматочка брукви.
— А я чув, вони їдять баранячі очі, — повідомив Ноббі, міжнародний гастро-ґном.
— Теж правда.
— Не достойну звичну їжу типу баранячих яєчок чи солодкого м’яса?
— Ем… так.
У Колона склалося враження, що його беруть на кпини.
— Послухай, Ноббі, справа в тому, що вони неправильного кольору, і на цьому все.
— Молодець, Фреде, що вивідав! — похвалив його Ноббі, та так радісно, що сержант Колон майже повірив у його щирість.
— Ну, це ж очевидно, — сказав він.
— Ем… а який колір має бути? — запитав Ноббі.
— Білий, ясна річ!
— Не теракотовий? Бо ти…
— Ти що, знущаєшся з мене, капрале Ноббс?
— Звісно, ні, сержанте. То… якого я кольору?
Тут сержант Колон замислився. На капралі Ноббсі можна було знайти відтінки, що відповідали всім кліматичним зонам на диску, і ще кілька, які можна було побачити лише в спеціалізованих медичних книгах.
— Білий… білий — це стан, ну знаєш… душі, — сказав він. — Це як… чесно працювати і отримувати за це чесні гроші, щось типу цього. І регулярно митися.
— Не відлежувати боки.
— Атож.
— Чи… як… денно гарувати, як Ґоріфф.
— Ноббі…
— Його дітей ніколи не побачиш у брудному од…
— Ноббі, ти що, мене підбурюєш? Ти ж знаєш, що ми кращі за хапонців. Інакше, який сенс? Та якщо ми будемо з ними воювати, тебе можуть кинути під замок за такі зрадницькі балачки.
— Ти збираєшся з ними воювати, Фреде?
Фред Колон почухав собі підборіддя.
— Ну, думаю, мені як досвідченому військовому доведеться…
— Що ж ти робитимеш? Вступиш у полк та підеш на фронт?
— Ну-у-у… мій сильний бік — це тренування, то, думаю, мені краще залишитися тут і готувати новачків.
— Тут, тобто в тилу, ти хочеш сказати.
— Ми всі маємо виконувати свою роботу, Ноббі. Та якби я щось вирішував, то вже стрілою летів би пригостити Шайтана Хапонського холодною сталлю.
— І тебе не лякають їхні гострі, як бритви, мечі?
— Я з них презирливо насміхаюсь, Ноббі.
— А шо, як хапонці нападуть тут? Тоді ти будеш на фронті, а фронт буде в тилу.
— Я старатимусь бути посередині…
— Посередині фронту чи…
— Панове?
Вони розвернулися й побачили, що за ними йде чоловік середнього зросту, але з чудернацькою головою. Не те щоб він облисів. У нього було чимало волосся, довгого й кучерявого, що сягало йому майже до пліч, а його борода була достатньо густою, щоби прихистити курча. Але його голова попросту вивищувалась над його волоссям, як той набридливий купол.