Приблизно в цей час у своєму минулому житті Ваймз відкоркував би пляшку і не дуже переймався б її вмістом, за умови, що він розчиняв фарбу…
— Уук?
— О, добридень. Що я можу для тебе… а, так, я просив у тебе книги про Хапонію… Це все?
Бібліотекар знічено простягнув йому невеличку, пошарпану зелену книжечку. Ваймз очікував побачити щось більше, але однаково її взяв. Всі книжки, які дає вам орангутан, варті уваги. Тому що він підбирає їх під вас. Ваймз вважав це особливим даром на кшталт вміння власника похоронного бюро точно визначати зріст на око.
На корінці книжки стертими золотистими літерами писало «VENI VIDI VICI: Життя солдата», Ген. Е. Тактикус.
Ноббі та сержант Колон прошкували провулком.
— Я його знаю! — прошепотів Фред. — Це Леонард із Квірма! Він зник без вісти п’ять років тому!
— Ну звати його Леонард, ну з Квірма він, і шо з того? — не тямив Ноббі.
— Він нестримний геній!
— Він божевільний.
— Ну знаєш, як то кажуть, між генієм і божевіллям лежить тонка межа…
— Значить, він з неї злетів.
Позаду них озвався голос:
— Ой лишенько, це нікуди не годиться, еге ж?.. Визнаю, ви мали рацію, її точність є неприйнятною для стрільби з будь-якої відстані. Зупиніться на мить, будь ласка?
Вони обернулися. Леонард уже розбирав трубку.
— Потримайте, будь ласка, цю деталь, капрале… а ви, сержанте, якщо ваша ласка, зафіксуйте цей шматочок в одному положенні… тут потрібні якісь стабілізатори, переконаний, що в мене десь був підхожий шмат дерева… — Леонард взявся поплескувати по кишенях.
Вартові усвідомили, що чоловік, який тримав їх на мушці, зупинився, щоб переінакшити зброю, яку він дав їм потримати, поки сам шукає викрутку. Таке не часто трапляється.
Ноббі тихцем узяв у Колона ракету і засунув її в трубку.
— А це що за деталька, пане? — поцікавився він.
Леонард мигцем зиркнув на них між плесканням по кишенях.
— А, це спусковий гачок, — відповів він. — Який, як ви бачите, треться об кремінь і…
— Файно.
Спалахнуло полум’я, і вихопилась куля чорного диму.
— Ой, леле, — промовив Леонард.
Вартові обернулися, боячись того, що зараз побачать. Ракета просвистіла через усю вуличку, залетівши комусь у вікно.
— А… Наступного разу потрібно не забути в цілях безпеки зробити на ракеті напис «Цим кінцем догори», — мовив Леонард. — Так, де мій записник?..
— Гадаю, нам краще піти, — сказав Колон, задкуючи. — І то хутко.
Всередині будинку стався вибух зірочок і кульок на радість молодим і старим, але не тролю, який якраз відчинив двері.
— А, справді? — спитав Леонард. — Що ж, якщо нам важлива швидкість, у мене є дуже цікаве креслення двоколісного…
Вартові, не змовляючись, взяли його попід руки, підняли над землею і дали драла.
— Ой, леле, — прорік Леонард, якого тягнули назад.
Вартові пірнули у бічну вуличку, з тихим професіоналізмом хутко звиваючись між інших провулків.
Зрештою вони приперли Леонарда до стіни і стали вдивлятися в кінець вулиці.
— Все чисто, — повідомив Ноббі. — Вони побігли в інший бік.
— Атож, — мовив Колон. — Тепер скажіть мені, чим ви думали? Може, ви і геній, пане з Квірма, але коли погрожуєте людям, у вас розуму не більше, ніж у надувної качки.
— Я трохи дурко, чи не так? — погодився Леонард. — Але я благаю вас піти зі мною. Змушений визнати, я вважав, що, будучи воїнами, ви краще зрозумієте силу…
— Ну, так, ми воїни, — сказав сержант Колон. — Але…
— А у вас ще є такі ракети? — запитав Ноббі, знову примостивши трубу собі на плече. В його очах з’явився той особливий вогник маленького мужчинки, в руках у якого опиняється величезна зброя.
— Можливо, — відповів Леонард, і вогник у його очах спалахнув тим божевільним блиском невиннятка, яке думає, що всіх перехитрило. — Може, підемо перевіримо? Розумієте, мені звеліли доправити вас всіма можливими способами.
— Мене влаштовує підкуп, — мовив Ноббі. Він приставив око до прицілу в трубці й взявся «піх-пахкати».