— Хто звелів? — запитав Колон.
— Правитель Ветінарі.
— Ми потрібні Патрицію?
— Так. Він сказав, що ви володієте особливими якостями і маєте прийти без зайвих розмов.
— У палац? Я чув, він дав чосу.
— О, ні. В ем… на… е… пристань…
— Особливі якості, кажете? — мовив Колон.
— Е, сержанте… — почав було Ноббі.
— Послухай, Ноббі, — важливо мовив Колон. — Ми заслуговуємо на визнання, ти це знаєш. Досвідчені офіцери — кістяк правоохоронних органів. Мені здається, — вів далі він, — мені здається, що це той випадок, коли настане час, прийде герой.
— Коли він приходить?
— Я про нас говорю. Чоловіків з особливими якостями.
Ноббі кивнув, але дещо неохоче. В багатьох аспектах він значно ясніше думав за свого старшого сержанта, і його бентежили оті «особливі якості». Коли тебе обирають за твої «особливі якості» — це однаково, що приносять в жертву.
Та і що такого особливого в «особливих якостях»? У морських блюдечок є особливі якості.
— Ми знову працюватимемо під прикриттям? — запитав Колон.
Леонард моргнув.
— Скажімо… так, велика частина плану зосереджена саме на слові «під». Еге ж.
— Сержанте…
— Тихо будь, капрале, — Колон підтягнув Ноббі ближче до себе. «Під прикриттям» означає, що нас ніхто не заріже і не застрелить, правильно? — прошепотів він. — А чого понад усе не хоче професійний солдат?
— Щоб його зарізали чи застрелили, — на автоматі випалив Ноббі.
— Правильно! Тож рушаймо, пане Квірм! Час настав!
— Чудово! — мовив Леонард. — Скажіть мені, сержанте, ви трохи морячок?
Колон знову відсалютував.
— Аж ніяк, сер! Щасливий у шлюбі, сер!
— Я мав на увазі, чи ви колись борознили морські хвилі?
Колон хитро на нього зиркнув.
— А, ви мене не підловите, сер, — сказав він. — Всі знають, що коні тонуть.
Леонард на мить затримався, налаштовуючи мозок на хвилі радіо Колон.
— Ви взагалі колись були в морі, на кораблі?
— Я, сер? Тільки не я, сер. А все через вигляд хвиль, які то здіймаються, то опускаються, сер.
— Справді? — мовив Леонард. — Що ж, на щастя, з цим не буде проблем.
Гаразд, почнімо спочатку…
Збирати факти — ось, що треба було робити…
Світ спостерігав. Хтось хотів, щоб Варта визнала, що вбивство спланували хапонці. Але хто?
Хтось також обезголовив Сніжка Слоупса, що той став мертвішим за шість відер риб’ячої приманки.
Перед ним постав образ великої вигнутої шаблі Ахмеда-71-години. Отож…
…припустімо, що Ахмед був слугою чи охоронцем Куфури, і він виявив…
Ні, як це можливо? Хто б йому сказав?
Що ж, напевно, він якось довідався, а разом із тим дізнався, хто заплатив тому чоловіку…
Ваймз відкинувся назад. Для нього це все ще було загадкою, але він її розгадає, він це знав напевно. Він збере факти, проаналізує їх, неупереджено розгляне їх з усіх боків і достеменно довідається, як лорд Іржавський все це організував. Видно гнилих людей! Він не терпітиме такого, особливо від чоловіка, який римував «кров» і «любов».
Його погляд впав на старовинну книгу. Генерал Тактикус? Про нього знали навіть діти. Анк-Морпорк був столицею величезної імперії, більша частина якої була в Хапонії, завдячуючи йому. Ось тільки йому, як не дивно, ніхто не завдячував. Ваймз ніколи достеменно не знав чому, але місто радше соромилось генерала.
Звісно, одною з причин було те, що він примудрився воювати з Анк-Морпорком. В місті Ґеної повимирали всі члени королівської сім’ї, інцест дійшов до того, що єдиний живий екземпляр складався здебільшого з зубів, і старші придворні написали Анк-Морпорку листа з проханням допомогти. Ваймз був вражений, що в ті часи таке було на кожному кроці. Невеличкі королівства Рівнин Сто вічно випрошували одне в одного зайвих королівських членів. Король вигнав Тактикуса виключно з роздратування. Важко як слід керувати імперією, коли постійно отримуєш заляпані кров’ю листи зі словами: «Дорогий сер, повідомляю вам, що ми завоювали Бетрек, Смейл і Ушістан. Будь ласка, надішліть до обіду 20,000 анк-морпоркських доларів за виконану роботу». У цього чоловіка не було гальм. Тож його хутко номінували герцогом і відіслали до Ґеної, де він насамперед став міркувати над тим, що становило найбільшу військову загрозу для міста, і, визначивши її, оголосив війну Анк-Морпорку.
Але чого люди сподівались? Він виконував свої обов’язки. Він привіз безліч воєнних трофеїв, чимало полонених і, чого не вдалось жодному анк-морпоркському воєнному лідеру — повернув більшість своїх людей. Ваймз підозрював, що його славетне ім’я не закріпилося в анналах історії саме через останній пункт. Подейкували, що це певною мірою було не за правилами.