«Veni, vidi, vici». Саме ці слова мав виголошувати чоловік, коли завойовував… що? Псевдополь, чи не так? Чи Аль Халі? Чи Квірм? Чи Сто Лат? Це в давнину ти з принципу нападав на чуже місто і йшов геть, а тоді знову нападав, коли тобі здавалось, що вони спинаються на ноги. І в ті часи тобі було байдуже, чи за тобою спостерігає світ. Ти хотів, щоб на тебе дивилися і вчилися. «Veni, vidi, vici». Прийшов, побачив, переміг. Ці слова завжди здавались Ваймзу надто влучними. Адже таке спонтанно не стріляє в голову, чи не так? Цей вислів звучав так, ніби він над ним працював. Либонь, сидів довгими вечорами в своєму наметі, шукаючи в словнику короткі слова на V, припасовуючи їх… Veni, vermini, vomui — прийшов, налигався, виблював? Visi, veneri, vamoosi — погостював, підчепив сороміцьку хворобу, втік? Яким же було полегшення, коли він придумав ці три короткі вдалі слова. Він, мабуть, спочатку їх придумав, а тоді подався завойовувати чийсь край.
Ваймз навмання розгорнув книгу.
«Завжди корисно протистояти ворогу, готовому загинути за свою землю, — прочитав він. — Це означає, що у вас на меті одне і те ж».
— Ха!
— Біп-біп-біп-дз…
Ваймзова рука хляснула по коробочці.
— Га? Що?
— Третя година п’ять хвилин. Розмова з капралом Малодупко про зниклого сержанта Колона, — невдоволено промовив бісик.
— Я ні про що таке не домо… Хто тобі сказав?.. Хочеш сказати, що у мене зустріч, і я про це не знаю?
— Саме так.
— А ти тоді звідки знаєш?
— Ви мені звеліли бути в курсі. Минулої ночі, — нагадав бісик.
— Ти в змозі повідомляти мені про зустрічі, про які я не знаю? — не повірив Ваймз.
— Це однаково зустрічі, просто неанонсовані, — мовив бісик. — Вони існують, якщо так можна висловитись, у фазовому просторі зустрічей.
— Що це збіса означає?
— Дивіться, — терпляче мовив бісик, — У вас у будь-який час може бути зустріч, правильно? Відтак, всі зустрічі існують потенційно…
— Як це?
— Будь-яка конкретна зустріч спричиняє колапс хвильової форми, — сказав бісик. — А я всього лише обираю найімовірнішу з проєктованої матриці.
— Ти вигадуєш, — не повірив Ваймз. — Якби це була правда, то з хвилини на хвилину…
Хтось постукав у двері. Це був ввічливий, обережний стук.
Ваймз не зводив очей із насмішкуватого бісика.
— Це ви, капрале Малодупко? — запитав він.
— Саме так, сер. Сержант Колон прислав голуба. Я подумала, вам слід це побачити, сер.
— Заходьте!
Вона поклала на стіл невеличкий згорток паперу. Там писало:
Став добровольцем Надзвичайно Важливої Місії.
Ноббі теж зі мною. Після цеї халтурки нам поставлють памятники.
П. С. Хтось, чиє ім’я я не можу назвати, каже, шо ця записка самознищиться через п’ять секунд, йому шкода, шо в нього не знайшлося для цього кращих хімікатів…
Папір почав скручуватись по краях, а тоді звіявся в їдкому клубі диму.
Ваймз витріщився на маленьку гірку попелу, що залишилась по ньому.
— Гадаю, нам дуже пощастило, що вони не підірвали голуба, сер, — сказала Смішинка.
— Що вони в біса затіяли? Гаразд, я не маю коли бігати за ними. Дякую, Смішинко.
Ґноминя відсалютувала і вийшла.
— Збіг, — мовив Ваймз.
— Ну, добре, — сказав бісик. — Біп-біп-біп-дзинь! Третя п’ятнадцять дня, Екстрена Зустріч із капітаном Морквою.
То був циліндр з двома загостреними кінцями. На одному кінці звуження мало доволі складну конструкцію, циліндр звужувався все меншими й меншими кільцями, що накладалися одне на одне, і все це закінчувалося великим риб’ячим хвостом. У просвітах між металом виблискувала навощена шкіра.
З іншого кінця корпусу стриміла довга загострена різьба, що неабияк скидалася на ріг єдинорога.
Вся ця конструкція була встановлена на абияк зробленому візку, який і собі котився парою залізних рейок, що зникали в чорній воді в дальньому кінці елінгу.
— Мені нагадує величезну рибину, — сказав Колон. — З бляшанки.
— З рогом, — докинув Ноббі.
— Воно ніколи не попливе, — заявив Колон. — Видно, де ви припустились помилки. Всім відомо, що метал тоне.