Шершеннь спохмурнів. Щебінь сам був як сили вторгнення.
— Які кораблі ми експропріювали для потреб армії? — запитав Іржавський.
— Їх у нас тепер більше двадцяти, разом із «Незламністю», «Безтурботністю», і… — лейтенант Шершеннь знову глянув у свій список, —…«Годістю Анк-Морпорка», сер.
— «Годістю»?
— Боюся, що так, сер.
— Тоді ми в змозі транспортувати понад тисячу людей і дві сотні коней.
— А чом не пустити Ваймза? — запитав лорд Селашіль. — Хай хапонці з ними розберуться, і баба з воза.
— Щоб вони перемогли Анк-Морпоркське військо? Бо саме так вони це подадуть. Щоб йому добре було. Він змушує нас діяти. Але, може, воно й на краще. Мусимо відчалювати.
— Ми точно готові, сер? — запитав лейтенант Шершеннь із такою ноткою в голосі, мовляв «Ми точно не готові, сер».
— Повинні. На нас чекає слава, джентльмени. Як казав генерал Тактикус, вхопімо ж історію за калитку. Він, звісно, був не зі шляхетних бійців.
Біле сонячне світло малювало чорні тіні в палаці принца Кадрама. В нього також була карта Хапонії, викладена крихітними кольоровими плиточками на підлозі. Він сидів, задумливо на неї дивлячись.
— Лише один човен? — запитав він.
Генерал Ашал, його старший радник, кивнув.
І додав:
— Наші дозорці не можуть розгледіти з такої відстані, але ми більш ніж переконані, що серед них є Ваймз. Вам же знайоме це ім’я, сер?
— Ах, послужливий командор Ваймз, — усміхнувся Принц.
— Саме так. Відтоді на пристані був помічений сплеск діяльності. Нам слід очікувати, що їхні експедиційні війська готові вирушати.
— Я думав, у нас є бодай тиждень, Ашале.
— Ця ситуація дуже збиває з пантелику. Я не вірю, що вони готові, сер. Напевно, щось сталося.
Кадрам зітхнув.
— Що ж, побачимо, куди нас приведе доля. Де вони нападатимуть?
— У Ґебрі, сер. Я переконаний.
— На наше найукріпленіше місто? Цього не може бути. Тільки ідіот туди попреться.
— Я добре вивчив лорда Іржавського, сер. Пам’ятайте, він не думає, що ми будемо протистояти, тож численність нашого війська його не турбує, — генерал ледь помітно всміхнувся. — І, звісно, напавши на нас, він все глибше й глибше тонутиме в ганьбі. Інші прибережні держави візьмуть це на замітку.
— Тоді зміна планів, — мовив Кадрам. — Анк-Морпорк зачекає.
— Мудрий хід, сер. Як завжди.
— Щось чути про мого сердешного брата?
— На жаль, ні, сер.
— Нашим агентам слід ретельніше шукати. Світ чатує, Ашале.
— Звісно, сер.
— Сержанте?
— Слухаю, Ноббі?
— Нагадай-но мені ще раз про наші особливі якості?
— Замовчи і педалюй, Ноббі.
— Гаразд, сержанте.
У Човні було темнувато. Над схиленою головою Леонарда з Квірма, який керував човном, крутячи два штурвали, погойдувалася свічка. Довкола Ноббі брязкали шківи і цокали крихітні ланцюжки. Це як бути всередині швейної машинки. Де також доволі мокро. Зі стелі рівною цівкою скрапував конденсат.
Вони вже десять хвилин крутили педалі. Більшість часу Леонард про щось захоплено розповідав. У Ноббі склалося враження, що він мало виходить в люди. Він говорив про все.
Всередині, приміром, були повітряні балони. Ноббі радо приймав той факт, що повітря можна дуже сильно стиснути, і саме воно містилося в сталевих, прикутих до стін діжках, що тужливо поскрипували. Що його здивувало, так це те, що ставалося з повітрям потім.
— Газові бульбашки! — вигукнув Леонард. — Знову дельфіни, розумієте? Вони ж не розсікають хвилі, а пролітають крізь хмарку бульбашок. А це, звісно ж, набагато легше. Я додаю трохи мила, і так човну наче легше плисти.
— Він думає, що дельфіни вміють літати, сержанте, — прошепотів Ноббі.
— Просто крути педалі.
Сержант Колон наважився озирнутись.
Лорд Ветінарі сидів на перевернутому догори дном ящику посеред брязкучих ланцюгів, а в нього на колінах лежало кілька Леонардових ескізів.
— Не зупиняйтесь, сержанте, — мовив Патрицій.
— Так точно, сер.
Тепер, коли вони віддалилися від міста, Човен рухався швидше.
Крізь невеличкі ілюмінатори навіть просочувалось трохи морського світла.
— Пане Леонард, — звернувся Ноббі.
— Так?
— Куди ми пливемо?
— Його світлість хоче побачити Лешп.
— Ну ясно, шо ж іще, — мовив Ноббі. — Я якраз собі думав: «Куди я не хочу плисти?» — і мені в голову нараз прийшла відповідь. От тільки я не думаю, що ми туди доберемося, а все тому, що десь за п’ять хвилин у мене відваляться коліна…