Прямісінько в неї перед носом зринув крихітний металевий гвинт, що на дюйм виліз зі стіни.
Хтось говорив. Голос був віддалений і спотворений, і чутний, мабуть, лише вуху перевертня, але десь, прямо під її лапами, ворохобилися слова.
— …можеш кинутись тих педалів, капрале Ноббс.
— Я помираю з голоду, сержанте. В нас є щось їсти?
— Ще залишилося трохи часникового соусу. І сиру. І холодних бобів.
— Ми в бляшанці без повітря, і ви пропонуєте нам сир? А про боби я взагалі мовчу.
— Мені дуже шкода, джентльмени. Все відбувалось в поспіху, і я мусив прихопити їжу, яка не псується.
— Просто тут стає трохи… сперто, якщо ви розумієте, про що я.
— Я розмотаю канат, щойно звечоріє, ми зможемо виплисти на поверхню і подихати свіжим повітрям.
— Потрібно бодай випустити повітря зсередини…
Анґва насупила брови, намагаючись осмислити почуте. Голоси були їй знайомі. І хоч вони були приглушені, вона впізнала інтонацію. Невиразне відчуття, що пробивалося крізь імлу тваринного розуму, підказувало їй: це друзі.
Крихітний незмінний центр її мислення: милостиві боги, зараз я облизуватиму їм руки.
Вона знову приклала голову біля гвинта.
— …ну ось, юначе. Ви знову за своє! Топити кораблі? Мені в голові не вкладається, як таке взагалі може комусь спасти на думку!
Імена. Деякі з цих голосів мали… імена.
Їй було дедалі важче думати. Так на неї срібло діяло. Та якщо вона зупиниться, то може забути, як починати.
Вона втупилась у металевий гвинт. Металевий гвинт із гострими краями.
Крихітна людська часточка її розуму сердилася на вовчий розум, намагаючись донести йому, що він має робити.
Було вже за північ.
Дозорець впав на коліна перед Ахмедом-71-годиною і затремтів.
— Я знаю, що я бачив, валі, — він застогнав. — Інші теж це бачили! Позаду корабля щось виросло і стало нас переслідувати! Монстр!
Ахмед глянув на капітана, який стенув плечима.
— Хто його зна, що там на дні моря лежить, валі?
— Його подих! — заскімлив матрос. — Він як заревів, вдаривши в ніздрі смородом тисячі вбиралень! А тоді заговорив!
— Невже? — мовив Ахмед. — Це вже дивно. І що він сказав?
— Я не зрозумів! — У чоловіка зморщилося лице, коли він спробував зібрати до купи незнайомі звуки. — Звучало як… — він ковтнув слину і повів далі. — О боги, та майте стримання, сержанте!
Ахмед витріщився на нього.
— І що, на вашу думку, це означає? — запитав він.
— Я не знаю, валі!
— Не частий гість в Анк-Морпорку?
— Ні, валі!
— Тоді повертайтесь на свій пост.
Чоловік вивалився із приміщення.
— Ми втрачаємо швидкість, валі, — повідомив капітан.
— Може, монстр вчепився за кіль?
— Добре вам жартувати, мій пане. Але хтозна, що там нова земля розворушила?
— Я сам подивлюся, — сказав Ахмед-71-година.
Він попрямував у хвіст корабля. Темні води плюскотіли, залишаючи по краю хвиль фосфоресцентне світіння.
Він довго дивився. Неуважні люди довго не живуть у пустелі, де тінь у місячному світлі може бути лише тінню або кимось, хто так і норовить допомогти вам швидше потрапити в Рай. Чимало таких підступних тіней траплялося д’реґам на їхньому шляху.
Не д’реґи придумали собі це назвисько, хоч тепер із гордістю його носили. Це слово означало ворог. Для всіх. Або один для одного, якщо інших не було поблизу.
Коли він зосереджувався, то йому здавалося, що за кораблем, ярдів так за сто, в самому низу видно темнішу тінь. Хвилі заломлювались там, де не мали заломлюватись. Скидалося на те, що за кораблем женеться риф.
Ну-ну…
Ахмед-71-година не був забобонним. Він був передбобонним, через що опинився в меншості. Він не вірив у речі, в які інші вірили, хоч вони й не були правдою. Натомість він вірив у те, що було правдою, але в що більше ніхто не вірив. Таких передбобонів є чимало, від «Воно швидше загоїться, якщо перестанеш шкрябати» і аж до «Іноді так буває».
Цієї миті він схилявся до думки, що морських чудовиськ не існує, особливо якщо ті розмовляють анк-морпоркською, але він таки вірив, що в світі є ще багато всього, про що він не знає.
Ген вдалині було видно корабельні вогні. Не схоже, що він наближався.
А це вже куди більше хвилювало.