В темряві Ахмед-71-година потягнувся рукою за плече і вхопився за руків’я шаблі.
Над ним на вітрі поскрипував грот.
Сержант Колон знав, що настала найнебезпечніша мить у його кар’єрі.
Йому нічого не залишалося. В нього більше не було варіантів.
— Е… а якщо я покладу цю У, і цю И, і цю К, і А, і ще Т, і И, — сказав він, а по його рожевих щоках аж юшив піт, — і тоді я можу використати цю Н, і вийде «уникати». Е… і в мене виходить, е… як ти звеш ці блакитні квадратики, Леоне?
— «Бали літери потроюються», — відповів Леонард із Квірму.
— Так тримати, сержанте, — похвалив його лорд Ветінарі. — Схоже, ви вибиваєтесь у лідери.
— Е… схоже, що так, сер, — пискнув сержант Колон.
— Однак я ще можу викласти свої Н, Е і В, Д, А, Т, Н, И, Й, — Патрицій вів далі, — що в такому випадку приводить мене на квадратик «Бали слова потроюються», і я, схоже, виграю.
Сержант Колон із полегшенням обм’якнув у кріслі.
— Першокласна гра, Леонарде, — мовив Ветінарі. — Як, ти казав, вона називається?
— Я називаю її «Гра, де треба будувати слова з перемішаних літер», мій лорде.
— А. Ясно. Вочевидь. Чудово.
— Хм, я тоже заробив три бали, — пробубнів Ноббі. — І нормальні були слова, шо вам не сподобалось.
— Певен, панове не хочуть знати такі слова, — суворо відрубав Колон.
— Я мав би десять балів за те Х.
Леонард підняв очі.
— Дивно. Схоже, ми зупинились…
Він потягнувся рукою до люка і відчинив його. Вологе нічне повітря хлинуло всередину, і десь поблизу почулись голоси, що гучно відлунювали — як завжди відлунюють голоси, які чути в морі.
— Варварська хапонська говірка, — мовив Колон. — Про що вони там цвенькають?
— «Який верблюжий небіж розітнув снасті?», — мовив лорд Ветінарі, навіть не звівши очей. — «Не лише снасті, поглянь на це вітрило — ану допоможи мені…»
— Я не знав, що ви розмовляєте хапонською, мій лорде.
— В жодному разі, — заперечив лорд Ветінарі.
— Але ж ви…
— Ні, — спокійно мовив Ветінарі.
— А… гаразд…
— Де ми, Леонарде?
— Ну, е, всі мої зоряні карти застаріли, звісно, але якщо ви зачекаєте до сходу сонця, бо я тут винайшов прилад, який визначає розташування за сонцем, а також змайстрував більш-менш точний годинник…
— Де ми зараз, Леонарде?
— Е… десь посередині Округлого моря, підозрюю.
— Посередині?
— Десь так. Послухайте, якщо я зможу виміряти швидкість вітру…
— Виходить, Лешп десь поблизу?
— А, так, мені слід…
— Добре. Від’єднайтесь від цієї розвалюхи, поки ми ще під покровом ночі, а вранці я хочу побачити землю, яка принесла стільки клопотів. А тим часом пропоную усім трохи подрімати.
Сержант Колон мало поспав. Частково тому, що він кілька разів будився через пиляння і грюкання, що долинали з носа Човна, і частково через те, що вода безупинно крапала йому на голову, але здебільшого через те, що це тимчасове затишшя змусило його задуматись над ситуацією, в якій він опинився.
Іноді, прокидаючись, він бачив Патриція, згорбленого над Леонардовими малюнками — кістлявий силует у світлі свічки, який читав і щось занотовував…
Він перебував пліч-о-пліч із чоловіком, якого навіть Гільдія найманців побоювалась, і ще одним, який не спатиме всю ніч, але винайде будильник, щоб розбудив його вранці, і ще одним чолов’ягою, який в житті свідомо не міняв спіднє.
А ще він був у відкритому морі.
Він пробував подивитись на це з іншого боку. Через що він найбільше ненавидів човни? Через те, що вони тонуть, так? Але тут ця функція була вбудована з самого початку. До того ж не видно, як хвилі то здіймаються, то опускаються, бо вони вже над тобою.
Воно все логічно. Тільки не дуже втішно.
Прокинувшись одної миті, він почув ледь чутні голоси, що долинали з іншого кінця судна.
— …не до кінця розумію, мій лорде. Чому вони?
— Вони роблять те, що їм кажуть, і вірять в те, що чують, їм бракує клепок, щоб ставити запитання, а ще вони страшенно віддані — риса, властива людям, не надто обтяженим інтелектом.
— Мабуть, ваша правда, мій лорде.
— Повірте мені, такі люди дуже цінні.
Сержант Колон перевернувся і спробував вмоститися зручніше. «Добре, шо я не такий, як ті бідолашні дурники, — подумав він і поринув у сонне царство безодні. — Я — чоловік з особливими якостями».