— Вони, щоб їм добре було, оселяються біля нас, і тепер ми мусимо нюхати сморід чужинського їдла…
— Батьку, чому в тебе з рота слина тече?
— І звідки, хотів би я знати, в них дрова?
— Гадаю, батьку, течія прибиває всяке патиччя до їхнього боку острова…
— Бачиш? Вони крадуть наше патиччя! Наше кляте патиччя! Ха! Ну що ж, ми…
— Але я думав, ми домовились, що та ділянка належить їм і…
Джексон нарешті пригадав, як керувати плотом за допомогою одного весла.
— Ніхто про це не домовлявся, — заперечив він, збиваючи веслом піну, — ми лише на цьому… зійшлися. Вони ж не створили це патиччя. Воно просто до них прибилося. Географічна помилка. Це природний ресурс, так? Відтак він нікому не належить…
Пліт дзенькнув об щось металеве. Але до скель залишались сотні ярдів.
Щось інше, довге і загнуте на кінці, зі скрипом вилізло з води. Покрутившись трохи, воно нарешті сфокусувалося на Джексонові.
— Даруйте, — сказало воно металічним, але ввічливим голосом, — це Лешп, правильно?
З горла Джексона вирвався якийсь звук.
— Лишень, — вів далі голос, — вода дещо мутнувата, і мені здалося, що останні двадцять хвилин ми не туди пливемо.
— Лешп! — пискнув Джексон неприродно пронизливим голосом.
— А, добре. Красно дякую. Гарного вам дня.
Відросток повільно опустився назад у море. Останні звуки з нього, що розбили поверхню води хмарою бульбашок, були:
— …не забудь засунути затичку… Ти забув засунути зат…
Бульбашки зникли.
За якийсь час озвався Лес:
— Батьку, що то було?..
— Нічого! — розгнівався його батько. — Такі речі не трапляються!
Пліт рвонув уперед. За ним можна було кататися на водних лижах.
Ще однією важливою деталлю Човна, з сумом подумав сержант Колон, коли вони ковзнули назад у блакитні сутінки, було те, що з Човна неможливо було вичерпати воду. З нього вичерпувалося тільки повітря. Він крутив педалі по кісточку в воді і в той же час страждав від клаустрофобії та агорафобії. Його водночас лякало все, що було тут і все, що було там. На додачу, поки Човен спускався вздовж скельної стіни, повз них пропливали всілякі неприємнощі. Розвівалися вусики. Мелькали клешні. Істоти шпарко тікали у хвилясті водорості. Гігантські молюски витріщалися на сержанта Колона своїми губами.
Човен скрипнув.
— Сержанте, — озвався Ноббі, споглядаючи з ним глибинні дива.
— Так, Ноббі?
— Ти знав, що всі найдрібніші часточки твого тіла оновлюються кожні сім років?
— Це відомий факт, — підтвердив сержант Колон.
— От. А… в мене на руці є тату, так? Набив його вісім років тому. То… чого воно досі там?
Здоровенні водорості навівали тугу.
— Цікаве спостереження, — задрижав Колон. — Е…
— Ну, добре, з’являються нові крихітні часточки шкіри, але виходить, що за цей час моя шкіра мала б повністю відновитися і порожевіти.
Повз них пропливла риба з рилом, схожим на пилу.
Сержант Колон, воюючи з іншими своїми страхами, намагався щось хутенько придумати.
— Розумієш, — сказав він, — усі блакитні часточки шкіри заміняють інші блакитні часточки шкіри. З тату інших людей.
— То… на мені тепер тату інших людей?
— Е… так.
— Дивовижно. Бо на вигляд досі, як моє. Схрещені кинджали і «МАWA».
— Хто така Маша?
— То мало бути «мама», але я вирубився, а Голка Нед не помітив, що я був догори дриґом.
— Я думаю, він би помітив…
— Він теж був налиганий. Ну, сержанте, яке ж то тату, якщо людина пам’ятає, як воно в неї з’явилось.
Леонард із Патрицієм споглядали підводні краєвиди.
— Що вони там виглядають? — запитав Колон.
— Леонард без упину торочить про якісь ієрогліфи, — сказав Ноббі. — Що це таке, сержанте?
Колон завагався, але не надовго.
— Вид молюска, капрале.
— Боже мій, ти все знаєш, сержанте, — із захватом мовив Ноббі. — То ось воно шо, ті ієрогліфи, так? А якщо ми спустимося нижче, то будуть інемарогліфи?
Посмішка Ноббі дещо дратувала. Сержант Колон вирішив піти ва-банк.
— Не верзи дурниць, Ноббі. «Інемарогліфи…», чорт забирай.
— Пробач, сержанте.
— Всі знають, що в цих водах нема інемарогліфів.
На них зацікавлено дивилося кілька цікавих кальмарів.