Корабель Дженкінса перетворився на плавучу руїну.
Кілька вітрил були розірвані дощенту. Такелаж та інші мотузки, морські терміни для яких Ваймз відмовлявся вчити, вкривали палубу і тягнулися по воді.
Єдине вітрило, яке вижило, несло їх по холодному вітерцю.
Нагорі щогли дозорець приклав руки ківшиком до рота і нахилився.
— Ей, суша!
— Навіть я її бачу, — мовив Ваймз. — Нащо про це кричати?
— Пощастило, — сказав Дженкінс. Він примружився, вдивляючись в імлу. — Але ваш друг не прямує до Ґебри. Цікаво, куди він зібрався?
Ваймз глянув на бліду жовтаву масу на видноколі, а тоді на Моркву.
— Ми її повернемо, не переживай, — сказав він.
— Не те, щоб я переживав, сер. Однак я дуже занепокоєний, — мовив Морква.
— Е… атож… — Ваймз безпорадно махнув рукою. — Е… всі добре чуються? У всіх гарний настрій?
— Ви би неабияк підняли нам моральний дух, сказавши пару слів, сер.
На палубі, мружачись від сонця, вишикувався химерний полк вартових. О, господи. Загін незвичних підозрюваних. Один ґном, одна людина, яку виховали, як ґнома, і яка мислить, як посібник з етикету, один зомбі, один троль, я і — о, ні — один релігійний фанатик…
Констебль Візит відсалютував.
— Дозвольте сказати, сер.
— Ну ж бо, — пробубнів Ваймз.
— З радістю повідомляю вам, сер, що нашу місію вочевидь благословив сам бог. Я маю на увазі дощ із сардин, який виручив нас у скруті, сер.
— Ми лиш трохи зголодніли, я би не назвав це скрут…
— Зі всією повагою, сер, — рішуче перервав його констебль Візит, — тут прослідковується чітка модель. Справді. Коли сикулітів у глушині переслідували війська мітолітів-оффлеріанців, вони вижили завдяки дощу з небесних коржиків, сер. Шоколадних, сер.
— Цілком собі звичне явище, — пробубнів констебль Шкарбан. — Їх, мабуть, занесло вітром з якоїсь пекарні…
Візит зиркнув на нього, а тоді повів далі:
— А мурмуріани, яких вигнали в гори племена міскміків, не вижили б, якби не магічний дощ зі слонів, сер…
— Слонів?
— Ну, тобто одного слона, сер, — визнав Візит. — Але він всіх забризкав.
— Цілком нормальне явище, — сказав констебль Шкарбан. — Певно, слона відірвав від землі якийсь дикий ураган.
— А коли чотири племені Ханлі відчули спрагу в пустелі, їм на поміч прийшов раптовий і надприродний дощ із дощу, сер.
— Дощ із дощу? — здивувався Ваймз, майже заворожений непохитною впевненістю Візита.
— Цілком нормальне явище, — презирливо хмикнув Редж Шкарбан. — Вода, либонь, випарувалася з океану, підхопилася вітром у небі, а зустрівшись з холодним повітрям, конденсувалась довкола частинок і випала на землю… — він затнувся, а тоді роздратовано продовжив: — У будь-якому разі, я в це не вірю.
— То… який саме бог у нашому випадку? — з надією запитав Ваймз.
— Коли я з’ясую, обов’язково вам повідомлю, сер.
— Е… гаразд, констеблю.
Ваймз відступив крок назад.
— Не вдаватиму, що нам буде легко, джентльмени, — почав він. — Але в нас є місія — наздогнати Анґву і того мерзотника Ахмеда і витрусити з нього всю правду. На жаль, це означає, що ми ходитимемо за ними назирці в його ж країні, з якою в нас війна. Тому на нашому шляху траплятимуться перешкоди. Але нас не лякає перспектива смертельних тортур, еге ж?
— Фортуна усміхається хоробрим, сер, — підбадьорливо мовив Морква.
— Добре. Добре. Приємно це чути, капітане. А як вона ставиться до озброєних, гарно підготовлених та з ніг до голови обмундированих армій?
— О, ніхто ніколи не чув, щоби Фортуна їм усміхалася, сер.
— Це тому, казав генерал Тактикус, що вони самі собі усміхаються, — мовив Ваймз. Він розгорнув пошарпану книжку. Шматочки паперу та мотузок правили йому за закладинки. — А ще, джентльмени, генерал сказав, як запобігти поразці, коли ви в меншості, з гіршою зброєю і в гіршій позиції. Потрібно… — він перегорнув сторінку, — «Не зчиняти битви».
— Видно, що чоловік розумний, — мовив Дженкінс. Він вказав на жовтий небокрай.
— Бачите, що то витає в повітрі? — запитав він. — Як гадаєте, що це?
— Імла? — припустив Ваймз.
— Ха, аякже. Хапонська імла! Це піскова буря! Там безперестанку дме піском. Це щось страшне. Якщо хочете нагострити меча, просто здійміть його вгору.
— О.
— Але воно й добре, бо інакше ви би побачили гору Ґебру. А біля її підніжжя — як його називають, Кулак Ґебри. Це містечко, але з достобіса міцним фортом, стіни якого мають тридцять футів завтовшки. Він сам як одне велике місто і вміщає в собі тисячі озброєних солдатів, воєнних слонів, бойових верблюдів і купу іншого. І якби ви це узріли, то негайно б захотіли, щоб я повернув назад. Що ваш видатний генерал на це скаже, га?