— А можна, ми просто уявимо на мить, що останні кілька років я нехтував дослідженням водоростей? — мовив Патрицій.
— Справді? О, запевняю вас, ви чимало втратили. Звісно, цікавинка в тому, що етіольована ламінарія зазвичай не росте на глибині менше тридцяти фатомів, а тут лише десять.
— А. — Патрицій листав силу-силенну Леонардових рисунків. — А ієрогліфи — це абетка знаків і кольорів. Кольори як мова… яка дивовижна ідея…
— Емоційний підсилювач, — уточнив Леонард. — Але ми, звісно ж, самі таким користуємося. Червоний означає небезпеку, і тому подібне. Щоправда, мені так і не вдалося її перекласти.
— Кольори як мова… — пробубнів собі під ніс правитель Ветінарі.
Сержант Колон відкашлявся.
— Я знаю дещо про водорості, сер.
— Серйозно, сержанте?
— Так, сер! Якщо вони мокрі, означає, що буде дощ.
— Чудово, сержанте, — похвалив його правитель Ветінарі, не повертаючи голови. — Цілком імовірно, я ніколи не забуду ваших слів.
Сержант Колон засіяв. Він Зробив Внесок.
Ноббі штурхнув його.
— Що ми тут робимо, сержанте? Тобто, до чого це все? Вишукуємо, вивчаємо дивні мітки на скелях, запливаємо і випливаємо з печер… а цей запах… ну…
— Це не я, — сказав сержант Колон.
— Смердить… сіркою…
Маленькі бульбашки пропливли повз ілюмінатор.
— На поверхні теж тхнуло, — вів далі Ноббі.
— Майже закінчили, панове, — оголосив правитель Ветінарі, відкладаючи папери вбік. — Ще одна невеличка справа, і можемо випливати на поверхню. Гаразд, Леонарде… пливімо вниз.
— Е… а ми хіба вже не внизу, сер? — здивувався Колон.
— Ми лише під водою, сержанте.
— А. Ясно. — Колон як слід над цим замислився. — Є ще щось, під чим можна бути, сер?
— Так, сержанте. Тепер ми пливемо під землю.
Тепер берег був набагато ближче. Вартові не могли не помітити, що всі матроси поспішили до корми корабля, хапаючись за всілякі маленькі, легкі і — що найважливіше — плавні предмети, які траплялись їм на очі.
— Ми вже достатньо наблизились, — мовив Ваймз. — Гаразд. Зупиніться тут.
— Зупинити тут? Як?
— Мене не питайте, я не моряк. Хіба в корабля нема чогось на кшталт гальм?
Дженкінс витріщився на нього.
— Ви… ви — салага!
— Я думав, ви ніколи не вживаєте це слово!
— Просто я ще не стрічав таких, як ви! Ви навіть думали, що ми звемо ніс корабля гострим кін…
Пізніше екіпаж зійшовся на думці, що ця висадка на берег була однією з найдивніших в історії недолугого мореплавства. Мабуть, у цьому допоміг пологий пляж та й приплив, тому що корабель не стільки врізався в пляж, як заплив на нього, піднявшись з води так, що пісок зішкрябав з кіля всі морські жолуді. Врешті-решт сили вітру, води, інерції і тертя перетнулися в точці під назвою «повільне падіння набік».
Корабель так і зробив, заробивши собі титул «найсмішнішої в світі кораблетрощі».
— Що ж, могло бути гірше, — мовив Ваймз, коли все втишилось.
Він виплутався з брезенту і якомога самовпевненіше поправив на голові шолом.
Він почув стогін із перевернутого трюму.
— Це ти, Смішинко?
— Так, Щебеню.
— Це я?
— Ні!
— Пробач.
Морква обережно спустився похиленою палубою і зістрибнув на вогкий пісок. Він відсалютував.
— Всі на місці і злегка пошарпані, сер. Облаштуємо береговий плацдарм?
— Що?
— Треба рити окопи, сер.
Ваймз роззирнувся пляжем, якщо таке сонячне за звучанням слово можна вжити до цього покинутого берега. Він справді був лише лямівкою суші. Там нічого не рухалось, окрім марева і пари падальників десь вдалині.
— Для чого? — запитав він.
— Щоб облаштувати оборонну позицію. Так солдати роблять, сер.
Ваймз зиркнув на птахів. Вони наближалися, дещо бочком, готові підійти до мертвечини, якій хоча б є пара днів. Тоді він взявся листати «Тактикус», допоки йому на очі не трапилося слово «плацдарм».
— Тут пише: «Якщо ви хочете, щоби ваші солдати багато махали лопатою, заохотьте їх стати фермерами», — прочитав він. — Тому я вважаю, нам треба поспішити. Він не міг зайти далеко. Ми скоро повернемося.
Дженкінс вийшов із хвиль. Не схоже, що він сердився. Цей чоловік уже пройшов крізь гнівне полум’я й опинився у якійсь дивній, недосяжній їм мирній гавані. Він показав тремким пальцем на свій потрощений корабель і сказав: