Але ті будівлі були якісь неправильні. Де-не-де проглядались явні зразки, ну, архітектури, як‑от морпоркські колони і руїни хапонських арок, але вони поєднувалися з будівлями, що мали такий вигляд, ніби якісь ліворукі люди просто поскладали каменюки гіркою. А в інших місцях плити громадились поверх стародавніх цегляних стін і вкритих плиткою долівок. Він уявлення не мав, хто укладав плитку, але цим людям явно подобалися восьминоги.
До нього підкрадалося відчуття, що суперечка між морпоркцями і хапонцями про те, кому належав цей клапоть старого морського дна, була страшенно беззмістовною.
— Е… Я теж дбаю про своє майбутнє, батьку, — сказав він. — Справді.
Глибоко під ступнями Міцька Джексона на поверхню виплив Човен. Сержант Колон за звичкою потягнувся до гвинтів, які тримали люк.
— Не відчиняйте його, сержанте! — крикнув Леонард, схопившись із крісла.
— Повітря стало дуже спертим, сер…
— Назовні ще гірше.
— Гірше, ніж тут?
— Я майже переконаний.
— Але ми вже на поверхні!
— Одній із поверхонь, сержанте, — мовив правитель Ветінарі. Побіля нього Ноббі витягнув затичку зі споглядального пристрою і глянув у нього.
— Ми в гроті? — запитав Колон.
— Е… сержанте… — озвався Ноббі.
— Супер! Чудова робота, — похвалив його правитель Ветінарі. — Так. Грот. Можна і так сказати.
— Е… сержанте? — знову мовив Ноббі, штурхнувши Колона. — Це не грот, сержанте! Це щось більше за грот, сержанте!
— Що, хочеш сказати… печера?
— Більше!
— Більше за печеру? Типу як… велика печера?
— Та, саме воно, — підтвердив Ноббі, відірвавшись від перископа. — Сам поглянь, сержанте.
Сержант Колон заглянув у трубу. Замість темряви, яку він очікував там угледіти, він побачив морську поверхню, що пінилася, як розпечена пательня. Зелені та жовті спалахи блискавки витанцьовували на воді, підсвічуючи далекий вал, що майже скидався на обрій…
Труба поскрипіла, роззирнувшись.
— Як гадаєш, скільки? — запитав правитель Ветінарі позаду нього.
— Ну, оскільки в породі високий вміст туфу і пемзи, вона дуже легка і, спливши на поверхню, розбухає, внаслідок чого стрімко витісняється газ, — мовив Леонард. — Не знаю… може, ще тиждень… і тоді, думаю, треба багато часу, щоб знову утворилася необхідна бульбашка…
— Про що вони говорять, сержанте? — запитав Ноббі. — Ця місцина тримається на плаву?
— Дуже незвичне природне явище, — вів далі Леонард. — Якби я не побачив його на власні очі, думав би, що це легенда…
— Звісно, вона не на плаву, — мовив сержант Колон. — Чесне слово, Ноббі, як ти взагалі можеш щось дізнатися з такими тупими запитаннями? Суша важча за воду, правильно? Тому вона на дні моря.
— Так, але він говорить про пемзу, а в моєї бабуні був пемзовий камінь, який файно відчищав зі стоп зашкарублу шкіру в ванні, і він плавав…
— Може, таке і трапляється у баліях, — мовив Колон. — Але не в реальному житті. Це лише феномен. Він не справжній. А потім ти скажеш, що в небі є каміння.
— Так, але…
— Я тут сержант, Ноббі.
— Так, сержанте.
— Мені це нагадало, — мовив Леонард, — морські історії про гігантських черепах, що дрімають на поверхні, і морякам здається, що вони — це острови. Звісно, гігантські черепахи не бувають настільки маленькі.
— Гей, пане Квірм, цей човен прекрасний, — мовив Ноббі.
— Дякую.
— Закладаюсь, якби ви захотіли, то могли б навіть трощити ним кораблі.
Запала незручна мовчанка.
— Загалом, цікавий досвід, — озвався правитель Ветінарі, щось занотовуючи. — А тепер, панове — вперед і вниз, будь ласка…
Вартові витягли зброю.
— Це д’реґи, сер, — мовив Морква. — Але щось тут не так…
— Що ти маєш на увазі?
— Ми ще не вмерли.
«Вони спостерігають за нами, як коти за мишками, — подумав Ваймз. — Ми не можемо втекти і перемогти не можемо, а вони хочуть побачити, яким буде наш наступний крок».
— Що про це каже генерал Тактикус, сер? — запитав Морква.
«Їх там сотні, — подумав Ваймз. — І нас шестеро. Тільки Щебінь потроху вирубується, і хтозна, яку заповідь зараз виконує Візит, а в Реджа, коли він хвилюється, відпадають руки…»