— Виходить, ви дійсно бачите далі за інших, — сказав він.
— Як і це око, — не став заперечувати Ваймз. — Мій батько вчив мене ніколи не їсти того, що може моргнути у відповідь.
Між ними повисла на тонкій волосинці мить, що може зненацька перерости як у бурю сміху, так і в раптову смерть. Тоді Джаббар поплескав Ваймза по спині. Очне яблуко вилетіло з його долоні й покотилось кудись в тінь.
— Ай, молодець! Дуже добре! Вперше за двадцять років це не спрацювало! А тепер сідайте і пригощайтеся домашнім рисом з ягням, як в мами!
Всі розслабились. Ваймза раптом потягнули вниз. Всі посунулися, щоб звільнити для нього місце, і перед ним поклали великий шмат хліба зі смальцем. Ваймз тицьнув у нього якомога ввічливіше, а тоді вирішив, що коли впізнаєш бодай половину інгредієнтів, можна, мабуть, і решту з’їсти.
— То ми ваші полонені, пане Джаббар?
— Шановні гості! Мій намет…
— Але… як би це сказати?… ви хочете, щоб ми насолоджувалися вашою гостинністю до пори до часу?
— У нас така традиція, — мовив Джаббар. — Коли людина, навіть якщо вона твій найзаклятіший ворог, гостює в твоєму наметі, ти повинен хостити її три дні.
— Гостити, еге? — мовив Ваймз.
— Я вчив мову… — Джаббар махнув рукою, — на тій дерев’яній штуковині, морському верблюді…
— Кораблі?
— Точно! Але забагато води! — він знову плеснув Ваймза по спині, аж йому на коліна вихлюпнулось трохи гарячого жиру. — Куди не підеш, нині повсюдно балакають морпоркською, ефенді. Це мова… купців, — він сказав це слово так, ніби воно означало «дощовий хробак».
— Тож ви знаєте, як сказати «Віддайте нам усі гроші»? — запитав Ваймз.
— Нащо зайві слова? — здивувався Джаббар. — Ми їх однаково заберемо. Але тепер… — він харкнув у багаття з неймовірною точністю, —…кажуть, нам слід закруглятися, бо це неправильно. Але що ми такого поганого робимо?
— Крім того, що вбиваєте людей і загрібаєте собі їхній крам? — запитав Ваймз.
Джаббар знову засміявся.
— Валі казав, що ви дуже дипломатичний! Але ми не вбиваємо купців, нащо їх убивати? Який сенс? Нерозумно вбивати дарованого коня, що несе золоті яйця!
— Ясно, краще показувати його всім за гроші, — мовив Ваймз.
— Ми вбиваємо купців, обкрадаємо їх до трусів, і вони більш ніколи не повертаються. Дурість. Ми їх відпускаємо, вони знову багатіють, і потім наші сини їх грабують. Така от мудрість.
— Ах… прямо якесь землеробство, — підмітив Ваймз.
— Точно! Але якщо ви саджаєте купців, вони не дуже добре ростуть.
Ваймз відчув, що з заходом сонця стало зимніше. Насправді, дуже навіть холодно. Він підсунувся до багаття.
— Чому його звуть Ахмед-71-година? — запитав він.
Балачки стихли. Зненацька всі очі звернулись до Джаббара, крім одного, що закотилося в тінь.
— Не дуже дипломатичне запитання, — сказав Джаббар.
— Погоня привела нас аж сюди, і тут раптом ми потрапляємо у вашу засідку. Схоже…
— Я нічого не знаю, — перебив його Джаббар.
— Чому ж ви не…? — почав було Ваймз.
— Е, сер, — похопився Морква. — Це буде дуже нерозумно з вашого боку, сер. Послухайте, я перекинувся кількома словами з Джаббаром, поки ви… відпочивали. Боюся, це стосується політики.
— А що зараз не стосується політики?
— Розумієте, принц Кадрам хоче об’єднати всю Хапонію.
— Тобто потягнути її норовливу за коси в століття Летючої Лисиці?
— Так, сер, звідки ви…?
— Та так, здогадався. Продовжуйте.
— Але в нього виникли проблеми, — сказав Морква.
— Які? — запитав Ваймз.
— Ми, — гордо мовив Джаббар.
— Племенам не до вподоби ця ідея, сер, — вів далі Морква. — Раніше вони воювали між собою, а тепер майже всі воюють проти нього. Історично Хапонія не так імперія, як один великий конфлікт.
— Він каже, нам потрібна освіта. Ми маємо вчитись платити податки. А ми не хочемо, щоб нас вчили платити податки, — сказав Джаббар.
— То ви думаєте, що боретеся за свою свободу? — запитав Ваймз.
Джаббар завагався, а тоді зиркнув на Моркву. Вони перекинулися кількома словами хапонською. Тоді Морква сказав:
— Для д’реґа це вкрай складне запитання, сер. Розумієте, в їхній мові «свобода» і «боротьба» — це одне слово.
— Вони дуже вимогливі до своєї мови, чи не так?..
Ваймз краще почувався в прохолоді. Він вийняв пом’яту, замочену пачку сигар, притягнув до себе жаринку з полум’я і глибоко затягнувся.
— То… у Казкового Принца проблеми вдома, еге ж? А Ветінарі про це відомо?