— …бо я бачив картинки в тій книжці «Ароматні частини», яку читала капрал Анґва, і…
— …ні, послухай, Ноббі, ти неправильно…
— …тобто, матінко рідна, я не знав, що таке можна витворяти з…
— …Ноббі, послухай…
— …а ще там був епізод, де вона…
— Капрале Ноббс! — заволав Колон.
— Так, сержанте?
Колон нахилився до Ноббі і прошепотів йому щось на вухо. Вираз обличчя капрала поволі змінився.
— Вони справді…
— Так, Ноббі.
— Вони справді…
— Так, Ноббі.
— Вони не роблять це вдома.
— Ми не вдома, Ноббі. Якби ж то.
— Хоча ви чули історії про Порадниць, сержанте.
— Панове, — звернувся до них правитель Ветінарі. — Боюся, Леонард трохи вигадує. Може це стосується якихось окремих гірських племен, але Хапонія — стародавня цивілізація, і офіційно там ніхто так не робить. Думаю, вони би дали вам цигарку.
— Цигарку? — перепитав Фред.
— Так, сержанте. І сказали б стати перед гарною, залитою сонцем стіною.
Сержант Колон шукав у цьому якихось підводних каменів.
— Файна самокрутка і стіна, на яку можна спертись? — запитав він.
— Гадаю, сержанте, вони вимагатимуть, щоб ви стояли прямо.
— Справедливо. Ті’ки тому що ти в’язень, не означає, що треба бути розхлябаним. Ну що ж. Я не проти ризикнути.
— Чудово, — спокійно мовив Патрицій. — Скажіть мені, сержанте… чи за всю вашу довгу військову кар’єру комусь спадало на думку присвоїти вам офіцерське звання?
— Ні, сер!
— І гадки не маю, чому.
Пустелею розлилася ніч. Вона опустилася зненацька бузковою барвою. У чистому повітрі небо зоріло зорями, які нагадували всім уважним споглядачам, що саме в пустелях і на височинах зароджуються релігії. Коли люди не бачать нічого, крім бездонної безкінечності в себе над головами, у них завжди є порив і відчайдушне бажання знайти когось, за ким іти слідом.
Фауна повилазила з нір і тріщин. І вже незабаром у пустелі гуділи та дзижчали істоти, які за браком розумових здібностей, властивих людській расі, не переймалися тим, щоби знайти винного, і натомість шукали, кого б то з’їсти.
Близько третьої ночі Сем Ваймз виліз із намету покурити. Холодне повітря вдарило йому в обличчя, мов двері. Надворі було зимно. Але ж так не буває в пустелях, хіба ні? Пустелі — це розпечені піски, верблюди і… і…він ще якийсь час силувався пригадати, як людина, чиї географічні пізнання обривались за межами мощеної дороги… верблюди — так — і фініки. І ще, можливо, банани і кокоси. Але тут подих аж бринів від холоду.
Він театрально помахав пачкою цигарок перед д’реґом, який відпочивав біля намету. Чоловік стенув плечима.
Від вогнища залишилася лише сіра купка, але Ваймз усе одно поколупався в ній, марно сподіваючись знайти там жаринку. Він сам дивувався з того, який він сердитий. Ахмед був ключем до всіх загадок, він просто знав це. Але вони застрягли тут, у пустелі, а той чоловік кудись запропастився, і їх тримають… тихі й милі люди, якщо так чесно. Може, вони і розбійники, сухопутний еквівалент піратів, але Морква каже, що попри це вони чудові хлопці. Якщо ви погоджувалися у них гостювати, то вони були такі милі — хоч до рани прикладай, як той подорожник, чи що там у вас прикладають… Щось заворушилося в місячному світлі. Чиясь тінь сповзла дюною.
Щось завило в пустельній ночі.
На спині Ваймза дрібні волоски стали сторч, точно як у його далеких пращурів.
Ніч завжди стара. Він частенько гуляв темними вулицями у таємні години і відчував, як ніч простягалась вдалечінь, і глибоко в душі знав, що поки дні, королі та імперії не затримуються надовго, ніч завжди одного віку, завжди, як ціла вічність. Жахи виринали в оксамитових тінях, і в той час як природа кігтів може мінятися, природа чудовиська незмінна.
Він тихо підвівся і потягнувся до меча.
Його не було на місці.
Вони його забрали. Вони навіть не…
— Гарна ніч, — озвався голос біля нього.
Опліч нього стояв Джаббар.
— Хто там? — просичав Ваймз.
— Ворог.
— Який?
У тінях блиснули зуби.
— Зараз дізнаємось, ефенді.
— Нащо їм зараз на вас нападати?
— Може, вони думають, у нас є те, що вони шукають, ефенді.
Пустелею заковзало ще більше тіней.
Одна з них виросла прямісінько позаду Джабарра, нагнулася і підхопила його. Здоровенне сіре ручисько витягло шаблю з-за його пояса.
— Що накажете з ним зробити, пане Ваймз?