— Щебеню?
Троль відсалютував тією самою рукою, що тримав д’реґа.
— Всі на місці, сер!
— Але… — і тоді до Ваймза дійшло. — На вулиці дубак! Твої мізки знову працюють?
— Куди краще, сер.
— Це що, джин? — запитав Джаббар.
— Не знаю, але мені б він точно не завадив, — відповів Ваймз. Він нарешті намацав у кишені сірника і запалив його. — Відпустіть його, сержанте, — звелів він, розпалюючи сигару. — Джаббаре, це сержант Щебінь. Він може переламати всі кістки у вашому тілі, в тому числі найменші в пальцях, які доволі важко…
Темряву розрізав звук ш-ш-шух-х-х, і через долю секунди після того, як Джаббар налетів на нього і звалив на землю, щось просвистіло позаду його потилиці.
— Вони стріляють у світло!
— Фв-в?
Ваймз обережно підняв голову і сплюнув пісок і шматочки тютюну.
— Пане Ваймз?
Лише Морква вмів так шепотіти. В нього шепіт асоціювався з утаюванням і брехнею, тому робив він це дуже голосно. Ваймз ужахнувся, побачивши, як він вийшов з-за намету з крихітною лампою в руках.
— Покладіть цю бісову…
Але він не встиг договорити, бо десь у темряві закричав чоловік. Це був пронизливий крик, який зненацька обірвався.
— А, — мовив Морква, присівши біля Ваймза і задмухнувши лампу. — То була Анґва.
— Це аж ніяк не схоже на… о-о-о. Так, здається, я розумію, що ти маєш на увазі, — ніяково мовив Ваймз. — Вона там, чи не так?
— Я вже раніше її чув. Схоже, вона там розважається. Не часто їй випадає можливість проявити себе в Анк-Морпорку.
— Е… ні… — Ваймз уявив перевертня, що проявляє себе. Але Анґва, звісно ж, не…
— Ви двоє, е… у вас усе гаразд? — запитав він, намагаючись виокремити в темряві обриси.
— О, все добре, сер. Добре.
А те, що вона час до часу обертається на вовкулаку, тебе не турбує? Але Ваймз не наважився сказати це вголос.
— Жодних… проблем?
— О ні, сер. Вона сама собі купує собачі галети і має власну стулку в дверях. Коли місяць уповні, я не пхаюсь.
Роздалися крики, а тоді з темряви зринула тінь, промчала повз Ваймза і зникла в наметі. Вона не чекала, поки її запросять, а на повній швидкості увірвалася в заслінку і не зупинилась, поки не впав намет.
— А це що таке? — запитав Джаббар.
— Доведеться довго пояснювати, — сказав Ваймз, піднімаючись.
Морква зі Щебенем уже тягнули повалений намет.
— Ми д’реґи, — з докором мовив Джаббар. — Ми тихенько складаємо свої намети вночі, а не…
Місяць світив достатньо яскраво. Анґва випрямилася і вирвала з рук Моркви шмат намету.
— Дуже дякую, — сказала вона, загортаючись у нього. — І перш ніж хтось щось скаже, я лише вкусила його за зад. Сильно. І повірте, я ще його пожаліла.
Джаббар подивився назад на пустелю, тоді на пісок, а тоді на Анґву. Ваймз бачив, як той думає, і по-братськи поклав йому руку на плече.
— Я краще поясню… — почав він.
— Там кілька сотень солдат! — випалила Анґва.
— …пізніше.
— Вони оточують вас! І вигляд в них недобрий! У когось є нормальний одяг? І людська їжа? І пити! В цих краях немає води!
— Вони не посміють напасти до світанку, — мовив Джаббар.
— А що ви робитимете, сер? — запитав Морква.
— Нападемо на світанку!
— А-а. Е-е. А можна запропонувати вам альтернативу?
— Альтернативу? Потрібно атакувати! Світанки створені для атак.
Морква відсалютував Ваймзу.
— Я читав вашу книжку, сер. Поки ви… відпочивали. У Тактикуса є чимало ідей стосовно того, що робити, коли противник має суттєву кількісну перевагу, сер.
— Невже?
— Він каже, що потрібно за кожної нагоди перетворювати її на кількісну недовагу, сер. Ми можемо напасти зараз.
— Але ж зараз темно!
— Так само темно, як і ворогу, сер.
— Ні, тут так темно, що хоч в око стрель! Ви не побачите, з ким б’єтеся! Половину часу ви стрілятимете в своїх!
— Ми не будемо, сер, тому що нас зовсім небагато. Сер? Все, що нам потрібно зробити, це вилізти звідси, пошуміти трохи і дати їм розбиратися з цим. Тактикус каже, що вночі всі армії мають однакову чисельність, сер.
— Щось в цьому є, — мовила Анґва. — Вони повзають поодиноко і попарно і вдягнені так само, як… — вона махнула рукою на Джаббара.
— Це Джаббар, — мовив Морква. — Він типу не вождь.
Джаббар схвильовано вишкірився.