Хапонець був менший за Ваймза. А також молодший. Та, на жаль для нього, він був надто молодим, щоби знати репертуар брудних боїв, який був єдиною можливістю виживати на глухих вулицях Анк-Морпорка. З іншого боку, Ваймз був готовий бити що завгодно чим завгодно. Важливо було, щоб супротивник більше не встав. А решта — то вже деталі.
Вони скотилися до підніжжя дюни — хапонець стогнав під Ваймзовою вагою.
— Список справ, — бісик-органайзер пронизливо закричав: — Стогнати від болю.
А тоді… Здається, саме настав час різати горлянку. Вдома Ваймз запроторив би його за ґрати, знаючи, що вранці все матиме набагато кращий вигляд, але в пустелі такого вибору не було.
Ні, він би не зміг. Вирубити хлопаку. І це ще милосердно.
— Віндалу! Віндалу!
Ваймзовий кулак зависнув у повітрі.
— Що?
— Це ж ви, правда? Пане Ваймз? Віндалу!
Ваймз відкинув шмат тканини, що прикривав хлопцеве обличчя.
— Ти Ґоріффовий хлопець?
— Я не хотів тут опинитися, пане Ваймз! — вирвалися відчайдушні слова.
— Добре, добре, я не збираюсь тебе кривдити…
Ваймз опустив кулак і встав, піднявши хлопця.
— Потім поговоримо, — пробубнів він. — Ходімо!
— Ні! Всім відомо, що д’реґи роблять зі своїми полоненими!
— Що ж, я їхній полонений, і їм доведеться зробити це з нами обома, домовились? Тримайся подалі від кумедної їжі, і все з тобою буде добре.
Хтось засвистів у темряві.
— Ворушися, хлопче! — прошипів Ваймз. — Нічого поганого з тобою не станеться!… Гірше буде, якщо ти тут залишишся. Зрозуміло?
Цього разу він не дав хлопцеві час на суперечки і потягнув його за собою. Поки він наближався до табору д’реґів, з дюн зісковзнули інші постаті. Одна з них була без руки, і з неї стирчав меч.
— Як справи, Редже? — поцікавився Ваймз.
— Та якось дивно, сер. Коли перший хлопака відітнув мені руку і проштрикнув груди, решта відступили. Ніби ніколи не бачили зарізаного чоловіка, їй-богу.
— Ти знайшов свою руку?
Редж помахав чимось у повітрі.
— А це вже інша історія, — сказав він. — Я лупанув нею кількох, і вони з криками кинулись навтьоки.
— Це твій стиль рукопашного бою, — сказав Ваймз. — До такого ще потрібно звикнути.
— У вас там в’язень?
— Щось на кшталт. — Ваймз роззирнувся довкола. — Схоже, він знепритомнів. Гадки не маю, чому.
Редж нахилився ближче.
— Ці іноземці якісь дивакуваті, — сказав він.
— Редже?
— Так?
— У тебе вухо відвисло.
— Та? Що ж таке! А я думав, цвях буде надійно тримати.
Сержант Колон глянув на зорі. Вони глянули на нього. Принаймні у Фреда Колона був вибір. Біля нього застогнав капрал Ноббс. Нападники бодай залишили йому штани. Є місця, куди не поткнуться навіть найхоробріші, і до цих місць належало все вище коліна і нижче пупця Ноббса.
Що ж, Колон вважав їх нападниками. А вони фактично захищалися. Агресивно захищалися.
— Тепер ще раз усе по порядку? — сказав він.
— Ми знаходимо пару жевжиків приблизно нашої тілобудови…
— Ми це зробили.
— Заманюємо їх у провулок…
— І це зробили.
— Я замахуюсь на них дерев’яним патиком і ненароком у темряві вдаряю тебе, їх це сердить, і виявляється, вони ще й злодії, які цуплять наш одяг.
— Все не так мало бути.
— Але ж загалом спрацювало, — сказав Ноббі, так-сяк звівшись на коліна. — Можемо ще раз спробувати.
— Ноббі, ти в порту в чужому місті в самих лише, мені неприємно це казати, Ноббі, труханах. Зараз не найкращий час заводити розмови про те, як заманювати людей в провулки. Про це почнуть говорити.
— Анґва завжди каже, що нагота — національний костюм всіх народів, сержанте.
— Вона про себе казала, Ноббі, — мовив Колон, скрадаючись тінями. — З тобою таке не спрацює.
Він зазирнув за ріг. Із будівлі вздовж провулка долинали якісь шум і балаканина. Двійко навантажених віслюків терпляче чекали надворі.
— Хутенько вибіжи і хапни клунок, добре?
— Чому я, сержанте?
— Тому що ти капрал, а я сержант. І на тобі більше одягу.
Бурмочучи щось собі під ніс, Ноббі прослизнув у вузеньку вуличку і якомога швидше розстебнув прив’язь. Тваринка слухняно пішла за ним.
Сержант Колон вхопив клунок.
— На біду, можем і мішки на себе натягнути, — сказав він. — Це… Що це?
Він витягнув щось червоне.
— Вазон? — послужливо припустив Ноббі.