— Це феска! Їх носять деякі хапонці. Схоже, нам пощастило. Оп, і ще одна. Ану поміряй, Ноббі. І… щось схоже на нічну сорочку… і ще одна. Ми в безпеці, Ноббі.
— Вони якісь короткуваті, сержанте.
— Жебраки не перебирають, — мовив Колон, втискуючись у костюм. — Ну ж бо, вдягни феску.
— Я в ній схожий на недоумка, сержанте.
— Послухай, я теж свою натягну, гаразд?
— Тоді ми будемо як дві фески пара, сержанте.
Сержант Колон грізно на нього зиркнув.
— Ти чекав слушної нагоди, щоб це сказати, Ноббі?
— Ні, сержанте, я це щойно придумав.
— Що ж, послухай, не називай мене сержантом. Це якось не по-хапонськи звучить.
— Як і Ноббі, се… Пробач…
— Ну, я не знаю… можеш бути Шнобі, Нгобі… Гноббі… Як на мене, звучить цілком по-хапонськи.
— А яке тобі підібрати гарне хапонське ім’я? Я не знаю жодного, — сказав Ноббі.
Сержант Колон не відповів. Він знову визирав з-за рогу.
— Його світлість, щоправда, просив нас не затримуватися, — пробубнів він.
— Та, але в тій консервній банці, ну дуже сперто, якщо ти розумієш, про що я. Все би віддав, щоб…
Біля них хтось заревів. Вони розвернулися.
Перед ними стояло троє хапонських солдатів. Чи, може, вартових. Далі їхніх шабель Ноббі та сержант Колон не розгледіли.
Їхній командир проревів до них із запитанням.
— Що він сказав? — затремтів Ноббі.
— Не знаю!
— Звідки ви? — запитав командир морпоркською.
— Що? О… е-ер-р… — Колон завагався в очікуванні блискучої гибелі.
— А, ясно, — вартовий опустив шаблю і тицьнув пальцем у напрямку пристані. — Негайно повертайтеся у свій загін!
— Добре! — погодився Ноббі.
— Як тебе звуть? — запитав один із вартових.
— Нгобі, — відповів Ноббі. Схоже, спрацювало.
— А тебе, товстуне?
Колон зразу ж запанікував. Він відчайдушно перебирав у голові імена, що звучали по-хапонськи, і йому спало на думку лише одне, що цілком і повністю було хапонським.
— Ал, — йому аж підкошувались коліна.
— Повертайтеся назад, інакше на вас чекають неприємності!
Вартові дали драла, тягнучи за собою віслюка, і зупинились аж на брудній пристані, що дивним чином зараз здалася затишнішою.
— Що то було, с… Але? — запитав Ноббі. — Вони ж просто хотіли нас трохи посіпати! Типова поведінка вартових, — додав він. — Не наших, звісно.
— На нас ніби був правильний одяг…
— Ти навіть не сказав їм, звідки ми! До того ж вони розмовляли по-нашому!
— Ну, вони… тобто… всі повинні вміти розмовляти морпоркською, — сказав Колон, поступово відновлюючи свій душевний баланс. — Навіть немовлята вчать її. Гадаю, після важкої хапонської вона дається на раз-два.
— Що будемо робити з віслюком, Але?
— Думаєш, він уміє крутити педалі?
— Сумніваюся.
— Тоді залиш його тут.
— Але його вкрадуть, Але.
— О, ці хапонці що завгодно вкрадуть.
— Але ми не такі, Але?
Ноббі глянув на ліс щогл, що заповнили бухту.
— Звідси таке враження, що їх ще більше, — сказав він. — Тут від човна до човна пару кроків. Для чого вони всі тут?
— Не будь дурником, Ноббі. Це ж очевидно. Вони тут для того, щоби переправити всіх до Анк-Морпорка!
— Для чого? Ми не їмо стільки кар…
— Вторгнення, Ноббі! Зараз війна, забув?
Вони озирнулися на кораблі. На воді миготіли якірні вогні.
Прямо в них під ногами клаптик води на якусь мить вкрився бульбашками, а тоді корпус Човна здійнявся на кілька дюймів над поверхнею. Відкрився люк, і з нього вигулькнуло стривожене обличчя Леонарда.
— А, ось ви де, — сказав він. — Ми вже почали хвилюватися…
Вони спустилися у смердючу середину судна.
Лорд Ветінарі сидів із блокнотом на колінах, в який щось акуратно записував. Він на мить відірвався від писанини.
— Доповідайте.
Як би Ноббі не напружувався, поки сержант Колон все більш-менш докладно доповідав, але так і не міг пригадати дотепи, якими вони сипали з хапонськими вартовими.
Ветінарі навіть не здійняв голови. Все ще пишучи, він сказав:
— Сержанте, Ур — це стародавня країна на край від королівства Джелібейбі, чиї загарбники є втіленням пасторальної тупості. З якихось причин, навіть не знаю чому, вартовий подумав, що ви звідти. А морпоркська — це свого роду лінгва франка навіть у Хапонській імперії. Коли хтось із Гершеби хоче поторгуватися з кимось із Істанзії, вони без сумніву торгуватимуться морпоркською. Нам це, звісно, тільки на руку. Військо, яке тут збирають, означає, що майже всі люди — вихідці з дальніх земель з дивними звичками. Якщо ми не будемо поводитись надто по-чужинському, то пройдемо перевірку на вошивість. Для цього не потрібно замовляти карі з бруквою та смородиною і намагатися не замовляти пінти «Старомолюскового особливого», я зрозуміло говорю?