Він завмер і якусь мить витріщався на свій малюнок. Тоді зітхнув і взявся його рвати.
Ваймз дивився згори дюни. Звідти він мало що чув, але йому і не треба було.
Анґва сіла поруч.
— Спрацювало, правда ж? — запитала вона.
— Так.
— Що він збирається робити?
— О, думаю, він забере в них зброю і відпустить їх.
— Чому люди його слухають? — спитала Анґва.
— Ну, ти його дівчина, тобі видні…
— Ні, це інше. Я кохаю його, тому що він добрий просто так. Він не задумується над власними думками, як інші. Він робить добро, тому що так вирішив, а не тому, що намагається виправдати чиїсь очікування. Він такий простий. У кожному разі, я вовчиця, яка живе з людьми, і для таких, як я, є спеціальна назва. Я прибіжу до нього, як тільки він свисне.
Ваймз намагався не виказувати свого збентеження.
Анґва всміхнулася.
— Не переймайтеся, пане Ваймз. Ви самі так казали. Рано чи пізно ми всі стаємо чиїмось собакою.
— Це як гіпноз, — квапливо мовив Ваймз. — Люди йдуть за ним, бо їм цікаво, що буде далі. Вони переконують себе, що якийсь час вони ще подивляться, і можуть припинити, коли захочуть, ось тільки їм не хочеться. Це клята магія.
— Ні. Ви коли-небудь за ним по-справжньому спостерігали? Б’юся об заклад, що за десять хвилин розмови з Джаббаром він усе про нього вивідав. Закладаюсь, він знає всіх верблюдів поіменно. І він все пам’ятає. Зазвичай люди не надто цікавляться іншими, — її пальці бездумно вимальовували візерунок на піску. — Так він змушує вас почуватися важливим.
— Так політики роблять… — почав було Ваймз.
— Але не так, як це робить він, повірте мені. Підозрюю, лорд Ветінарі пам’ятає факти про людей…
— О, можеш не сумніватися!
— …але Морква цікавиться. Він навіть не задумується над цим. Він звільняє місце в голові для людей. Він цікавиться, тож люди думають, що вони цікаві. Вони почуваються… краще, коли він поруч.
Ваймз глянув униз. Її пальці знову безцільно малювали щось у піску. Пустеля міняє всіх, подумав він. Це тобі не місто, що приглушує думки. Ти відчуваєш, як твій світогляд розширюється до горизонтів. Не дивно, що тут народжуються релігії. Аж раптом я опиняюсь тут, швидше за все незаконно, просто намагаючись виконувати свою роботу. Чому? Тому що я збіса дурний, щоб спинитися і подумати, перш ніж за кимось гнатися, ось чому. Навіть Моркві вистачило б розуму цього не робити. Я тільки-но бездумно гнався за Ахмедовим кораблем, але йому вистачило кебети відзвітувати мені за першої ж нагоди. Він чинив так, як належить відповідальному офіцеру, а я…
— Ветінарівський тер’єр, — сказав він уголос. — Спочатку переслідує, а думає вже потім…
Його увагу привернула Ґебра, що розкинулася вдалині. Десь там була хапонська армія, а ось там — анк-морпоркська армія, а в нього була лише пригорща людей і жодного плану, бо він спершу кидається в погоню, а…
— Але я не міг інакше, — виправдовувався він. — Який лягавий відпустить такого підозрюваного, як Ахмед…
І знову йому здалося, що проблема, перед якою він постав, аж ніяк не була проблемою. Це було ясно як божий день. Він був проблемою. Він неправильно думав.
Якщо вже на те пішло, він взагалі не думав. Ваймз знову глянув униз на оточену роту. Вони роздягнулися до трусів і мали придуркуватий вигляд, зрештою, як усі чоловіки в спідньому. Білий балахон Моркви досі тріпотів на вітрі. «Він тут навіть дня не пробув, — подумав Ваймз, — а вже ставав одним цілим із пустелею».
— …е… біп-біп-біп-дзинь?
— Це ваш бісівський щоденник? — запитала Анґва.
Ваймз закотив очі.
— Так. Але він, схоже, когось іншого має на увазі.
— …е… третя дня, — спроквола пробубонів бісик, —…незаповнений день… Перевірити оборонний мур…
— Бачиш? Він думає, що я в Анк-Морпорку! Сибіл викинула на нього три сотні доларів, а він навіть не може відстежити, де я.
Ваймз кинув сигарний недопалок і підвівся.
— Мені краще спуститися, — сказав він. — Зрештою, я тут бос.