Він зісковзнув дюною і покрокував до Моркви, який по-східному йому вклонився.
— Достатньо було б відсалютувати, капітане, та все одно спасибі.
— Даруйте, сер. Мене, здається, трохи занесло.
— Нащо ви змусили їх роздягнутись?
— Щоби зробити з них посміховисько, коли вони повернуться, сер. Удар по їхній гідності, — він нахилився ближче і прошепотів: — Втім, їхньому командиру я дозволив не роздягатися. Офіцерам не гоже оголятись.
— Справді? — здивувався Ваймз.
— Деякі хочуть до нас приєднатися, сер. Ґоріффовий хлопчина і ще кілька юнаків. Їх щойно вчора загнали в армію. Вони й гадки не мають, чому воюють. Тож я їм дозволив.
Ваймз відвів капітана вбік.
— Е… не пригадую, щоб я пропонував долучати в наші лави полонених, — сказав він тихо.
— Ну, сер… я подумав, оскільки наша армія наступає, і чимало цих юнаків походять із різних куточків імперії і так само, як ми, не люблять хапонців, я подумав, що летючий загін партизанів…
— Ми не солдати!
— Е, я думав, таки солдати…
— Так, так, гаразд. Певною мірою… але насправді ми лягаві і завжди ними були. Ми не вбиваємо людей, хіба…
Ахмед? У його присутності людям стає незатишно, він їх бентежить, він звідусіль дістає інформацію і йде, схоже, куди йому заманеться, а ще він завжди поруч, коли стається халепа… Прокляття, прокляття, прокляття…
Він побіг крізь натовп до Джаббара, який дивився на Моркву зі звичним спантеличеним усміхом, який Морква викликав у невинних сторонніх спостерігачів.
— Три дні, — мовив Ваймз. — Три дні. Це сімдесят дві години!
— Так, ефенді? — мовив Джаббар голосом людини, яка визнавала тільки світанок, полудень і захід сонця, і пускала на самоплин усе, що траплялося поміж тим.
— То чому його кличуть Ахмед-71-година? Що такого особливого в цій одній годині?
Джаббар нервово всміхнувся.
— Він щось накоїв після сімдесят першої години? — запитав Ваймз.
Джаббар схрестив на грудях руки.
— Не скажу.
— Це він звелів тримати нас тут?
— Так.
— Але не вбивати нас.
— О, я би не вбивав свого друга сера Сем Мула…
— Тільки не треба тут нісенітниць з очними яблуками, — перебив його Ваймз. — Йому потрібен був час, щоб добратися кудись і зробити щось, так?
— Не скажу.
— І не треба, — мовив Ваймз. — Тому що ми йдемо звідси. І якщо ти нас уб’єш… що ж, либонь, ти можеш. Та не думаю, що Ахмеду-71-годині це сподобається.
В Джаббара був вигляд людини на роздоріжжі.
— Він повернеться! — сказав він. — Завтра! Обов’язково!
— Я не чекатиму! І не думаю, що я потрібен йому мертвий, Джаббаре. Я потрібен йому живий. Моркво?
Морква квапливо підбіг.
— Так, сер?
Ваймз усвідомлював, що Джаббар нажахано на нього витріщився.
— Ми загубили Ахмедів слід, — сказав він. — Навіть Анґва не може на нього натрапити, позаяк тут постійно дмуть піски. Нам тут не місце. Ми тут непотрібні.
— Але це не так, сер! — вибухнув Морква. — Ми можемо допомогти пустельним племенам…
— О, ти хочеш залишитися і воювати? — мовив Ваймз. — Проти хапонців?
— Проти поганих хапонців, сер.
— А, що ж, у цьому і полягає заковичка, чи не так? Коли хтось біжить на вас із криками і розмахує мечем, як тут побачити його справжнє «я»? Що ж, залишайтесь, якщо хочете, і захищайте добре ім’я Анк-Морпорка. Ця битва має бути короткою. Але я пас. Дженкінс, мабуть, ще не відчалив. Гаразд, Джаббаре?
Д’реґ не зводив очей із пустельного піску між стоп.
— Ти знаєш, де він зараз, правда? — натиснув Ваймз.
— Так.
— Скажи мені.
— Ні. Я йому присягнувся.
— Але д’реґи порушують клятви. Всі це знають.
Джаббар вишкірився на Ваймза.
— О, клятви. То пусте. Я дав йому слово.
— Він не скаже, сер, — втрутився Морква. — В д’реґів щодо цього дуже чітка позиція. Вони порушують клятви, лише коли клянуться богами і речами.
— Я не скажу тобі, де він, — мовив Джаббар. — Проте… — він знову вишкірився, але вже без веселого блиску в очах, — наскільки ти хоробрий, пане Ваймз?
— Ноббі, годі скаржитися.
— Я не скаржуся. Я тіки кажу, що в цих штанах гуляє протяг, от і всьо.
— Але вони на тобі гарно сидять.
— А що роблять ці олов’яні миски?
— Захищають ті частини тіла, які в тебе, Ноббі, відсутні.