— Що таке? — сердито запитала вона, стягнувши шолом. — Так негарно!
— Що ти робиш? — запитав Джордж.
Дівчинка здивовано на нього глипнула.
— Ти що, не знаєш?
— Звідки мені знати? — відповів Джордж.
— Я виконую домашнє! — сказала Геро. — Мушу закінчити дорогою додому.
— Але ж ти не маєш ані книжки, ані зошита! — мовив Джордж. — Чи хоча б екрана, на якому можна було б клацати.
— Книжки? Зошита? Може, тобі ще ручку дістати?
— Геро, а який зараз рік? — тихо запитав Джордж.
— Тобто — «який рік»? — перепитала Геро. — Сороковий.
Вона знову взялася надівати шолом.
— Як це сороковий? — перепитав Джордж, зиркнувши через плече на Емпірея. — Коли я покинув... ммм... Землю, — останнє слово він промовив зовсім пошепки — так, щоб його почув тільки робот, — надворі був дві тисячі вісімнадцятий. Значить, рік мав би бути дві тисячі якийсь там...
— Ні, — перебив його робот. — Після Великого розколу час збили до нуля. Після того, як великий Трелліс Дамп-другий зайняв місце свого батька й повів нас у світле майбутнє. Так вирішили наші милостиві лідери в Едемі й у Потойбічні. Там, звідки ти прибув, — це речення робот особливо наголосив, — вирішили, що лідери повинні розпоряджатися і часом теж. Тому час вернули до нуля — до точки, з якої починається відлік славної Другої епохи Дампа.
— Слухай, я дійсно мушу повертатися до віртуального сховища інформації, — сказала Геро. — Воно записало, що я почала сесію, і якщо я її не закінчу, то отримаю нижчу оцінку. А я так не хочу ризикувати, бо...
Вона закусила губу.
— Бо що? — запитав Джордж.
Але дівчинка вже пірнула у віртуальний світ, куди йому було зась. Краєм ока він помітив, що робот Геро хитає головою, та коли обернувся й подивився на нього, той відвів погляд убік.
Усі інші пасажири теж сиділи в шоломах, кожен у своєму світі, і блукали віртуальними сховищами інформації, виконуючи домашнє завдання. Джорджеві лишалося тільки дивитися у вікно. А там було сумне видовище. Довкола простягалася пустеля. Автобус котився серед висохлих бур’янів, що лопотіли на вітрі.
— Бульцмане, — простогнав Джордж через плече. — Що нам робити? Як знайти моїх рідних? Енні? Еріка? Де вони всі? І де ми?
У той час автобус проминув щось схоже на руїни покинутих будинків, що порожніми вікнами витріщалися на Джорджа. Ні дахів, ні дверей не було. Там явно ніхто не жив. Удалині за понищеними будинками Джордж побачив кілька патрульних роботів — ті бігли пустелею, наче краби.
— Не знаю, — зітхнув Бульцман. — Я не можу під’єднатися до мережі, яка б повідомила мене про поточний статус.
Він замовк.
— Може, знімеш скафандр? По-моєму, він буде зайвий там, куди ми їдемо. Краще залишити його в автобусі.
— Дійсно, — відповів Джордж.
Ліпше зняти скафандр, адже потрібно розвідати, що відбувається, а для цього треба не виділятися серед інших. Він стягнув його і запхав під крісло. Під сподом хлопець мав шорти й футболку.
Він виліз колінами на крісло і повернувся до свого робота.
— Бульцмане, я от що подумав. Дивись: коли пересуваєшся дуже швидко, час сповільнюється, — тихо сказав він, зиркнувши на робота Геро, — той начебто вимкнувся.
— Ну так, ефект уповільнення часу, — з розумним виглядом мовив Бульцман. — Знаменита теорія відносності Ейнштейна, одне з найдивовижніших відкриттів двадцятого століття.
— У минуле ми не можемо повернутися. Ну, принаймні думаємо, що не можемо...
— Ага, — кивнув Бульцман.
— Зате можемо стрибнути в майбутнє. Коли рухаєшся дуже-дуже швидко, час усе більше сповільнюється. Тобто якщо ми дуже швидко летіли в «Артеміді», то кілька днів на борту корабля могли тривати кілька років на Землі, правда?
Бульцман зітхнув.
— Я сам про це думав, — мовив він.
— Гадаєш, Аліот так запрограмував «Артеміду»? — запитав Джордж. — Може, він і не збирався перелетіти через усю Сонячну систему в пошуках життя, а хотів перенестись у майбутнє, прихопивши зі собою розумних дітей замість війська?
— На жаль, мій господар міг утнути все що завгодно, — похмуро відповів Бульцман. — Боюся, що хоч ти його начебто й знищив, він таки засміявся останнім і послав нас у майбутнє.
— А я сподівався, ти скажені, що я з’їхав з глузду, бо ми ніяк не могли опинитися в майбутньому... — сказав Джордж.
— Ох, могли, ще й як могли, — зітхнув Бульцман. — Чесно кажучи, я зараз переживаю такі емоції, що думаю, чи не стати мені знов нечутливою машиною, аби їх позбутися.
Автобус різко загальмував, і Джордж мало не злетів із крісла. Нарешті вони кудись приїхали. Автобус став у чергу перед величезною напівпрозорою бульбашкою.
Геро скинула шолом.
— Встигла! — сказала вона. — Не можна все завалити і втратити останній шанс на...
Інші діти теж познімали шоломи.
— Де ми? — запитав дівчинку Джордж, опустившись на сидіння.
— Ми вже на місці! — відповіла Геро. — Біля Бульбашки. Зараз автобус проїде через сканер — і нас пропустять.
— То ось як він виглядає, — мовив Джордж. — Фоксбридж майбутнього. Я потрапив туди, куди треба. Тільки не в той час...
Розділ п’ятий
оли вони заїхали в Бульбашку, Джорджеві відвисла щелепа. Якщо раніше за вікном автобуса простягалася пустеля, то тут був рай. Барвисті квіти, пальми, екзотичні птахи й великі метелики — яка краса! Автобус їхав через джунглі: повітря було вологе, угорі збиралися хмари, шибки спітніли.
— Вони справжні? — хлопець показав пальцем на зграйку розкішних чорно-червоних метеликів, що пролетіли повз вікно автобуса, який тепер їхав повільно й обережно.
— Ну звісно, справжні! — сказала Геро. — Ти що, не знав? Бульбашка — це ж модель середовища, експеримент, щоб перевірити, чи можна всі міста зробити такими. Це найгарніший куточок у світі!
Джордж притиснув носа до шибки, сподіваючись побачити щось знайоме. Але ця місцина була зовсім не схожа на Фоксбридж, який канув у минуле. Тут нічогісінько не лишилося від старовинного університетського містечка, в якому він народився.
— Тут дуже тепло, — мовив хлопець. — Це теж частина експерименту?
— Ні, — здивувалася Геро. — Зазвичай тут холодніше. Не розумію, чому зараз так. Коли температура росте, біосфера реагує автоматично і повітря охолоджується.
— А коли почався цей експеримент? — запитав Джордж.
— Мене ще тоді не було, — відповіла Геро. — Після Великого розколу. Старий Фоксбридж зруйнували й відбудували ось так!
— Зруйнували? — перепитав Джордж. — Під час війни?
— Не зовсім, — сказала Геро. — Напередодні Великого розколу у Старому Фоксбриджі піднялося повстання, і тому його зрівняли з землею. А потім наш лідер перетворив його на найгарніше місце на планеті, але дозволив тут жити тільки дітям.
Повстання?!.
— А ким були ті повстанці? — спитав Джордж. Йому закрутило в животі.
— Люди з дивними уявленнями, — загадково пояснила Геро.
— Якими саме уявленнями? — уточнив хлопець.
Його мама з татом і сусіди — науковець Ерік та його донька Енні — якраз належали до категорії людей з дивними уявленнями. І він чудово міг уявити їх у ролі повстанців. Від того, що Геро сказала далі, його занудило ще дужче.
— Ну, наприклад, вони вірили у фейкові новини про зміну клімату, — пояснила Геро. — І у фальшиву науку. Трелліс Дамп — хай живе довго і щасливо! — мусив щось із тим вдіяти, аби всякі там науковці й експерти не вказували людям, що робити.
— Але ж клімат справді змінювався на гірше! — заперечив Джордж.
Його батьки були палкими еко-активістами, а науковець Ерік не проминав жодної нагоди прочитати спонтанну лекцію про майбутнє Землі. Коли Ерік тільки познайомився з його батьками, Джорджеві здавалося, що вони належать до різних таборів: його мама з татом звинувачували у всіх екологічних бідах науку й технології, а Ерік обожнював науку і стверджував, що вона врятує людство. Зрештою вони зрозуміли, що хоч і вірять нібито у різне, та борються за те саме. Енні та Джордж переконали своїх батьків, що люди повинні об’єднуватися, хай навіть їхні погляди розходяться, бо тільки так вдасться подолати глобальні проблеми.