— Це все прекрасно. Але перед тим, як ти почнеш пітніти, благаю тебе, розкажи мені свій план.
— План простий. І план, на щастя, не один, а цілих два! Тож план перший: я маю найкращу у світі бабцю. Саме вона нам і допоможе. Моя бабця знайде необхідну суму, аби купити ті ґудзики, яких бракує.
— А де… Де вона її знайде? Вона що, має серйозну скарбничку?
— Ні, моя бабця не має жодної скарбнички. Але ми з нею маємо чудовий план, як боротися зі страшенною жадібністю мого тата.
— Ну-ну! — зацікавлено вигукнув Трапатоні. — Кажи нарешті, де ми дістанемо гроші!
— Мій тато має такий страшний характер, що в нього снігу взимку не випросиш, — розпочала Лада, рушивши по заметах у бік траси. — Він вважає, що гроші існують не для того, аби їх витрачати, а виключно для того, щоб їх накопичувати. Копійка карбованець береже — його улюблена приказка. Ти не повіриш, але іноді, коли він поставить собі мету за місяць, припустимо, відкласти десять мільйонів, а в нього це, з якихось причин, не виходить… Тоді вся наша родина переходить на самі хліб та воду… І доки він не досягне своєї цілі, вся сім’я буде їсти лишень хліб із водою. Чесно кажучи, таке буває вкрай рідко, та все ж таки буває.
— Ну-ну, кажи швидше, де ми візьмемо гроші?! — нетерпляче перебив її Джовані.
— Так ось… — вела далі Лада. — Тато вважає марним будь-яке витрачання грошей. Будь-яке, окрім мого виховання та освіти. Все, що стосується цих питань, він завжди фінансує щедро та першочергово. Усе, що стосується навчання в Англії, я не розповідатиму, бо тобі це нецікаво. А ось щодо родинного виховання, то можеш послухати. Тато вважає, що його теща, а моя чудова бабця Ганя — найжахливіше створіння в світі. За твердженнями тата, саме вона руйнує усі його титанічні зусилля, спрямовані на моє виховання. Тато ладен піти на будь-які витрати, аби тільки я не мала змоги спілкуватися з моєю бабцею.
— Стривай-стривай! Я, зрештою, збагнув! О, ні! Це неможливо! — вигукнув Трапатоні та, впавши на кучугуру, почав довбати головою сніг.
— Я тобі не заважаю? — поцікавилася Лада, здивовано дивлячись на те безглуздя, що він виробляє. — Може, зрештою, поясниш, у чому справа?
— Ти що, сподівалася добути необхідні гроші за допомоги своєї баби Гані?! Ти на неї сподівалась?! — роздратовано прокричав він.
— Ну так, я сподівалася на неї. Цей трюк у нас завжди виходив…
— Який трюк?! Яка баба Ганя?! — знову кинувшись у сніг, закричав Трапатоні. — Баби Гані немає! Немає! Її відіслано на Кіліманджаро! Її немає!
— Стривай, Джовані, що ти мелеш? — прошепотіла Лада, спантеличена його поведінкою. — Яке Кіліманджаро?! Ми вчора по телефону з нею говорили… І сьогодні в «Гасовій лямпі», як завжди, забили стрілку.
— Боже мій, що буде з Маріам?! — вигукував Трапатоні, увесь час стукаючись головою об сніг. — Що з нею буде?! Її стратять! Я вже не встигну зібрати цей клятий викуп! І її стратять! Мою Маріам стратять! І як?! Як я міг довіритись цій розбещеній дівчинці-багатійці?! І де?! Де ти взялася на мого дзьоба?!
Лада, обурена неадекватною поведінкою та несправедливими звинуваченнями Джовані, схопила його за хвоста та силоміць витягла із кучугури, в яку він під час своє істерики добряче встиг удовбатися.
— Ну, досить вже істерик! — строго крикнула вона йому під саме вухо. — Заспокойся! І тепер нормально, зрозумілою, людською мовою поясни, що сталося? Чому ти думаєш, що моя бабця вже на Кіліманджаро?
— Я не думаю, я знаю… — схлипуючи, відповів Джовані. — Сьогодні зранку, коли я безсилий лежав на твоєму підвіконні… Я чув… Чув, як твій тато, перед тим, як сісти до машини, наказував убивці, Родману, негайно вивезти твою бабцю на край світу. На Кіліманджаро. «Мій терпець урвався, — сказав він, — я більше не бажаю бачити це старе стерво у своєму домі, і взагалі, я її не хочу бачити ніколи. Здійсніть її мрію. Ця стара дурепа все життя мріяла побачити Кіліманджаро. То влаштуйте їй цю мандрівку. Але цього разу я не бажаю, аби вона поверталася. Якщо її з’їдять якісь аборигени, усім дарую щедру нагороду, але… — вже пошепки додав твій батько, — усе красиво має бути. Придумайте, як саме. Нехай її смерть буде красива, як моя вдячність за її доньку та онучок. Одним словом, я більше не маю ані бачити її, ані чути».
І тут Джовані по-страшному скривився і голосом Родмана додав: «Господарю, не турбуйтеся. Усе буде зроблено найкращим чином».
— Я тобі не вірю, — холодно мовила Лада, поклавши ворона на сніг та сівши поруч із ним. — Ти все вигадав. Усі твої слова — неправда.
— Хай буде так… — розчулено пробубонів Джовані та, підібгавши під себе ніжки (так само, як і Лада), задививсь у далечінь.