— Май на увазі: у присутності цієї строкатої сороки не можна гризти нігті та колупатися в носі… Запам’ятала?
— Запам’ятала, — підігравши бабці, вслужливо відповіла вона, настільки голосно, аби добряче було чути вороні. — Ба, а це… Як його… Коли підступить метеоризм, що робити? Випускати чи триматись?
— Триматись! — теж підігруючи внучці, прошепотіла баба Ганя.
— А коли вже сил не стане тримати той метеоризм? — перелякано запитала Лада. — Що тоді робити?
— Тоді вже випускай, — зі знанням справи порадила внучці бабця. — Випускай, але тихесенько… Так, аби ця поважна пані не почула…
— Зрештою… — рішуче перебила ворона їхнє блазнювання. — Зрештою, ситуація навіть гірша, ніж я уявляла. Ви не просто розбещені своїм безпроблемним життям — ви ним цілковито спаплюжені. Саме через це ви й не відчуваєте смертельної небезпеки… Запам’ятовуйте… По-перше, ваша допомога Джовані — це даремно витрачений час. Я вам гарантую, що нікчемну Маріам все одно сьогодні стратять. Жодна потвора жодним чином не зможе забрати мого Трапатоні. Хто спробує чинити опір — той помре у муках.
— У страшних муках? — із цікавістю перебила її баба Ганя. — Чи так, просто, у звичайних, пересічних муках?
— У достатніх, — не змигнувши оком відповіла Мальва. — По-друге… Жодна людина, яка побачить Великий Бал імператора ДДТ на власні очі, вже не зможе лишитися людиною. Вона назавжди буде обернена в перевертня. Юрку! — гукнула вона до водія, навіть не озирнувшись на нього. Юрку, обернись! Своєю подобою покажись!
І, щойно вона договорила фразу, водій, чорнявий, файний хлопець, одразу обернувсь на ворона. Від несподіванки Лада здригнулася. Бабця взяла її долоню до своїх рук та ніжно стисла, аби заспокоїти онуку.
— Слухайте, це справді класний фокус! — награно всміхнувшись, мовила вона. — Треба буде спитати професора Тарасюка, чи може він виробляти такі трюки…
— Лишіть у спокої вашого Тарасюка! — суворо наказала Мальва. — Він на таке не здатен.
— Ну-у, — значуще заперечила баба Ганя, — ви недооцінюєте професора Тарасюка…
— Юрку! — тепер уже звернулась вона до водія-ворона, який вправно керував автомобілем. — Покажися перед нами не чарівними ділами, а очима своєї мами!
І ворон-водій одразу, прямо на очах, знову перетворився на файного хлопця.
Баба Ганя відчула, як у Лади побігли по спині мурашки.
— Слухайте, — звернулась вона до пихатої ворони, — маю висловити вам щирий комплімент. За все своє життя неодноразово бачила, як легко люди перетворюються на скотину. Але… Щоб із скотини, тобто, перепрошую, з тварини, так легко обернутись на людину… Таке вперше бачать мої старі очі. Це, мушу визнати, справжнє диво.
Роздратована Мальва, не звернувши жодної уваги на її компліменти, зверхньо вела далі.
— Ще позаминулого року Юрко був звичайним хлопцем. І його життя, окрім райдужних перспектив, не віщувало більш нічого. Він навіть школу закінчив зі срібною медаллю. Того ж року вступив до Львівського університету… Все й надалі у його житті складалося б чудово, якби не його дивна пристрасть до малювання. Він необачно поліз до Старої Водокачки, аби з неї, з самої гори намалювати етюд старовинного Львова. Він випадково опинився не в тому місці і не в той час. І зовсім випадково побачив те, чого не мають права бачити людські очі. І тепер він уже ніколи не зможе повернутись до людей. Він триста років має нидіти у тілі ворона. До того ж… Прошу зважити на те, що Юрко ніколи не належав до тих пустунів, які тиняються без діла по дворах із хворобливим наміром будь-що вчинити шкоду. І навіть він, чемний медаліст, вихований студент-першокурсник, втрапив у такий конфуз. Тож його приклад має вам допомогти усвідомити всю небезпеку… Та всі жахливі наслідки… А вони неминучі, якщо такі розбещені нероби, як ви, шановні, будуть і далі пхати дзьоба туди, куди не просять… Юрку! — голосно гукнула вона водія. — Скажи шановним, чи в моїх словах була хоч крапелька брехні?
— Ні, хазяйко… — чемно відповів файний хлопець. — Усі ваші слова правдиві.
Він сумно подививсь у дзеркало, на мовчазну Ладу та її бабцю і додав:
— Усе, що ви почули, — правда. Ще півтора року тому я жив звичайнісіньким людським життям. Ходив до школи, потім — до університету… І раптом, в одну мить, усе перетворилася на пекло. Хоча мені ще пощастило. Мене подарували пані Мальві, а це неабияке везіння. Моя господарка — вкрай милосердна пані. Іноді вона навіть дозволяє мені літати до моєї мами. Я прилітаю на вулицю Ференца Ліста, до нашого будинку № 14. Сідаю на підвіконня і годинами дивлюсь на свою маму. Це таке щастя… Таке неймовірне щастя дивитись на свою маму… Бачити її…