— Моє шанування, ваша милосте, — шанобливо прошепотів він, низько вклонившись величезному чорному павуку, що сидів на лебідці. — Щойно мною було виявлено двох підступних зрадників. Саме через них пігулки з людською подобою просочувались до Горана та Бо Ши.
— Як ти впізнав мене? — чавунним басом запитав павук, не зводячи прискіпливого чорного погляду з боя.
— Погляд, ваша милосте, — ще нижче вклонившись, відповів солідний дядечко. — Ваш погляд ломить спину… Від нього стигне в жилах кров. Так можуть дивитись лишень двоє: ви, ваша милосте, і наш незбагненний імператор ДДТ…
— Хто такий пан Урсуляк? — басовито прохрипів павук, перебивши його мову.
— П… пан Урсуляк? — затинаючись, перепитав бой, відчувши, як миттєво це питання кинуло його в піт. — Ц… це… той негідник, через хитрі схеми якого людська подоба потрапляла до лап Горана та Бо Ши.
— Хто такий пан Урсуляк? — ще раз запитав чорний павук, не зводячи свого магнетичного погляду з переляканого боя.
— Ц… Це — негідник. Підла, нікчемна особистість…
— Хто такий пан Урсуляк? — знову прохрипів павук, роблячи наголос на кожному слові. І після кожного слова його чорні бездонні очі наливалися ще більшою чорнотою.
— Я… Я забув… Забув це запитати…
— Хто… такий… пан… Урсуляк?!
— Я зараз… Зараз це дізнаюся… Все дізнаюся… — зніяковіло затараторив бой, позадкувавши до колодязної труби. — Я негайно це з’ясую та докладу вам, пане Заморо, — бубонів він, відкриваючи кришку та незграбно залазячи до колодязя. — Н-н… Негайно все буде з’ясовано та докладено, — ще раз перелякано прошепотів він та стрибнув у чорну прірву шахти. У колодязі лунко загуло, та вже за мить знов запанувала тиша.
Велетенський чорний павук, нібито готуючись до стрибка, підняв і розчепірив свої мохнаті лапи. Враз перетворившись на чорного ворона, він змахнув крилами та щез у безмежних чорних коридорах водокачки.
Розділ одинадцятий
Падаючи на дно колодязя, Голота не знав і навіть не здогадувався, що чекає на нього внизу. Але він дуже добре уявляв собі, яка жахлива смерть очікувала би його згори, якби він не наважився стрибнути. Щоразу, стукаючись головою об тісну колодязну шахту, бой полегшено зітхав та механічно бубонів: «Негайно все буде з’ясовано та докладено… Все буде з’ясовано… І все буде докладено…»
Нарешті страшний удар по потилиці привів його до тями, і він, заплющивши очі, виголосив: «Здаюсь! Каюсь у своїх мерзенних діяннях та прошу милості у мудрих вірменських воронів!»
Волання, луною задзвенівши у його немічній голові, зникло так само зненацька, як і народилося. Ще тричі гупнувшись головою об вологу колодязну стіну, він мимоволі облизав пересохлі губи та прошепотів: «Вимагаю милосердя та гуманізму…»
Але й ця слушна вимога, на жаль, зосталася без відповіді. Тож боєві нічого не лишалось, як розплющити нарешті очі та остаточно прийти до тями.
Усвідомивши, що волання чуло лишень його налякане нутро, він із жахом озирнувся навкруги. Виявилось, що він зачепився своїм модним піджаком за якийсь гачок, що стирчав зі стіни. І саме через це не долетів до дна колодязя. Погойдуючись на гачку, бой уважно прислухався та раз по раз зиркав донизу, де ледь помітно проглядалася печера.
— Хтось не долетів, — пролунав із глибини чийсь голос.
— Артаку, брате, благаю, відійди звідти… Це могла гудіти звичайна каменюка, що обірвалася зі стіни, — почувся із печери стурбований дівочий голос.
— Якщо це справді каменюка, то вона вже мала впасти, — заперечив чоловічий голос.
Голота своїми гачкуватими пальцями гарячково видряпав із кам’яної кладки стін каменюку та пожбурив її вниз. Відлуння впало у печеру, і його враз поглинуло невеличке озерце, яке містилося під самою колодязною шахтою.
— Артаку, Вазгене, він знову знепритомнів! — почувся з печери збентежений дівочий голос.
Артак — стрункий ворон, з гордою осанкою і забинтованими крилами, переступив через непритомних Хруню та Гулю, що лежали біля самого озера, та рушив углиб печери.
Біля самої стіни, на єдиному сухому клаптику долівки, сиділа заплакана Маріам, тримаючи на своїх колінах голівку Трапатоні.
— Він виживе? — крізь сльози прошепотіла Маріам, ніжно погладжуючи його скуйовджене пір’ячко.
— Це невідомо, сестро. Але, поки він дихає, є надія.
— Принцесо, дайте нарешті спокій цьому нещасному! — незадоволено пробурчав ворон, що стояв трохи осторонь. — Йому треба спокій, а ви весь час його гладите…