— Вазгене, як ти можеш так казати? — здивовано мовила Маріам. — Невже тобі зовсім не шкода цього бідолаху?
— Мені його шкода! Але якою безмірною не була б ця жалість, не можна втрачати субординацію. Я думаю, принцесо, не варто забувати, що ви належите до прадавнього царського роду… В той час як цей бідолашний — звичайний підданий…
— Вазгене, — строго обірвала його Маріам, — ти говориш дурниці.
— Це не дурниці! — ображено вигукнув Вазген та, заклавши крила за спину, знервовано став ходити по колу, кульгаючи на обидві лапи. — Тут ще треба добре помізкувати, хто такий цей ворон… І чи не заслано його до нас із підступною метою? Ось, гляньте на цих непритомних! — махнув він крилом у бік двох боїв, що лежали біля самої води. — Кажан і цей, у робі, що має подобу людини… Це звичайнісінькі бої, призначення яких — катувати і вбивати… Як ви думаєте, чому вони тут опинились? Мовчите? Ну то я скажу вам… Поява цих мерзотників — це хитрощі Замори!
Хруня та Гуля, почувши, що про них іде мова, враз перестали підглядати крізь ледь примружені повіки. Вони старанно заплющили очі та ще правдоподібніше заходились удавати з себе непритомних.
— Тут криється якийсь підступ! — впевнено підсумував Вазген. — Усі вони хитрющі та підступні. Замора інших не тримає.
— Та невже ти не бачиш, що цього бідолашного ворона катували? — розгублено прошепотіла Маріам. — Яка підступність? Адже він і словечка не може вимовити… Він, щойно розплющить оченята, одразу непритомніє…
— Принцесо, чому ви говорите «оченята»? Чому ви не можете сказати просто «очі»? — ревниво вибухнув Вазген та ще знервованіше зашкутильгав по колу. — Коли я, захищаючи вас при арешті, ледь не втратив свої ноги… Ви не виявили до мене жалості ні на йоту!
— Синку, дуже тебе прошу, помовчи трохи, — знесилено прошепотів старий ворон, що лежав посеред юрби поранених воронів.
— А я не можу мовчати, тату! Адже Маріам моя наречена!
— Синку, чоловікові завжди варто триматись не тільки мужньо, але й мудро, — ще тихше прошепотів старий ворон.
— А хіба хтось може звинуватити наш княжий рід у боягузтві? — гордо запитав Вазген, обвівши всіх ображеним поглядом.
— Тихо, він знову розплющив очі! — вигукнула Маріам.
Джовані, ледь-ледь відкривши око, спробував підвести голову та озирнутись.
— Як тебе звати? — тихо запитала його Маріам.
Трапатоні уважно подивився на неї та, усміхнувшись, прошепотів:
— Я не знаю.
— Ти не знаєш, як тебе звати? — ніжно всміхнулась вона.
— Не знаю, — щасливо відповів Джовані. Знову зустрівшись поглядом із Маріам, він замислився, ніби щось пригадуючи.
— А тебе як звати? — нарешті запитав Джовані, уважно розглядаючи її красиві сумні очі.
— Мене звати Маріам.
— Гарне ім’я, — прошепотів Трапатоні та знову над чимось замислився.
— В тебе щось болить?
— Голова… — ледь чутно мовив Джовані та сильно затис крилами свою голівку. — В мене дуже болить голова.
— Це й не дивно, — ображено пробубонів Вазген. — Адже принцеса безперестанку гладила його по голові.
— Принцеса? — зненацька вигукнув Трапатоні, почувши до болю знайоме слово. — Принцеса… — ще раз задумливо прошепотів він та, розвернувшись до Маріам, уважно подивився на неї.
— А ти справді принцеса?
— Справді, — усміхнувшись із його безпосередності, відповіла Маріам.
— Захоплення цього ворона титулами зайвий раз доводить, що він звичайнісінький місцевий боржник, — сухо прокоментував Вазген вигук Джовані. — Тож якщо ви, мила Маріам, вважаєте, що вам нарешті поталанило зустріти безстрашного Горана, то ви глибоко помиляєтесь. Це звичайнісінький місцевий боржник, ось і все…
— Ні, цей ворон не звичайнісінький… — прошепотіла принцеса, дивлячись у розгублені очі Джовані. — Я це відчуваю… Коли я дивлюсь на нього, у мене в грудях стискається серце.
— У всіх жінок чомусь стискається серце саме тоді, коли вони дивляться на немічних та безпорадних, — парадокс, — безапеляційно зауважив Вазген.
— Вазгене, милий, що з тобою? Останні півгодини ти говориш речі, які зовсім тобі не властиві. Кожне твоє слово палає зверхністю та зневагою. Твій тон, милий, тільки мурує перешкоди до порозуміння.
— Принцесо, я лишень волію підкреслити найважливіше, — ледве стримуючись, відповів Вазген. — Якщо ви думаєте, що цей нещасний — славетний Горан, ви помиляєтесь… Ось і все.
— До чого тут Горан? — знизала плечима Маріам.
— Вазгене, по-моєму, ці бої прикидаються, — ледь чутно прошепотів Артак нареченому своєї сестри.