— Де?
— Ну, он, у кінці вулиці, біля рожевого будинку, припарковано наш джип, — спантеличено пробубоніла баба Ганя, закрила долонями лице та заходилася напружено терти очі. — Бачиш?
— Бачу…
— І я бачу… Таки бачу, — затинаючись, повторила вона.
— А може, це не наша машина?
— Як це не наша? — обурилась баба Ганя. — Он же на ній напис: «Львівське товариство „Ті, кому за 70“.» Мої діоптрії ще ніколи мене не підводили! Хіба не бачиш, геть уся машина завантажена коробками з ґудзиками?
— Таки правда. Твої діоптрії тебе не підвели… Це наша машина. Але як вона тут опинилась?
— Цей казус, онученько, ми ось-ось з’ясуємо. Мерщій! — рішуче гукнула баба Ганя та, розштовхуючи перехожих, помчала до свого авто.
Дивно, але машина в ту ж мить почала втікати. Маневруючи вузькою вуличкою Ліста та намагаючись не зачепити припарковані автомобілі, вона стрімко попрямувала у бік вулиці Вороного.
— Ба, ми його не доженемо! — послизнувшись та гримнувши на бруківку, закричала Лада.
— Ніколи не здавайся! — повчально вигукнула баба Ганя та, допомігши підвестись онучці, знову рішуче кинулась наздоганяти ціль.
— Ой! — зойкнула Лада, знову гепнувшись на слизьку бруківку.
— Внученько, щось я не збагну, кому за сімдесят, мені чи тобі? — захекано пробурчала бабця та допомогла онучці піднятись. — Забилася?
— Ба, ми все одно не встигнемо за нею…
— Запам’ятай, сонечко, слова матеріальні… Те, що ти говориш, — обов’язково станеться. Тож завжди і говори, і думай позитивно! Біжимо! Давай, доганяй! — крикнула бабця та з оскаженілим виразом обличчя знову кинулась наздоганяти свій джип. — Я його дожену! Дожену і зроблю йому боляче… Ким би не був цей крадій, він пошкодує, що народився на світ!
— Ба, думай позитивно! — зауважила Лада, ледь устигаючи за нею. — Інакше ти матеріалізуєш жорстокість!
— Я матеріалізую справедливість! Але матеріалізую її жорстко! — виголосила баба Ганя та, відчайдушно стрибнувши, вчепилась у задню раму свого джипа.
Водій різко натиснув на газ, і джип, потужно заревівши, вискочив на вулицю Вороного. Баба Ганя не змогла витримати такої спритності. Вона відпустила раму та, за інерцією, стрімко покотилась по бруківці, аж допоки її не спинив світлофорний стовпчик.
— Ба, ти жива? — жалісно вигукнула Лада, кинувшись до бабці.
— Слухай, сонечко, — зніяковіло мовила бабця, — мені щойно пощастило придумати новий вид спорту — слалом попою по бруківці. І, судячи з реакції перехожих, цей вид спорту має всі шанси стати олімпійським. Ти тільки глянь, як усіх заціпило… Проходьте-проходьте, шановний, цирк уже скінчився! — звернулась вона до пана, що, роззявивши рота, остовпіло дивився то на неї, то на зігнутий стовпчик світлофора.
— Ба, у тебе зараз такий вираз обличчя, що всі просто бояться тобі співчувати, — прошепотіла Лада, підводячи бабцю із бруківки. — Ну ж бо, спирайсь на мене.
— Ладусю, внученько, спокійно… Твоя бабця у чудовій формі, — вже посміхнувшись, мовила баба Ганя. — Спочатку, звичайно, мої діоптрії серйозно помутніли, якщо не сказати більше… Але зараз усе гаразд… Ну, Мальво… Ну, сорока-білобока, стривай… Мій терпець урвався, і тепер тобі ніякий «Ґрінпіс» уже не допоможе…
— Ти думаєш, до викрадення причетна Мальва?
— А хто?! Подумай, зрештою, сама, кому потрібно, аби Джовані не викупив принцесу? Ой, як я шкодую, що не прибила її чоботом одразу…
— Ба, ти таке говориш… — розгублено прошепотіла Лада.
— Яке таке? — строго перепитала бабця.
— Ну, я не знаю… Твої слова не просто жорстокі, вони набагато гірші.
— Згодна, — мовила пані Ганна та, зупинившись, серйозно подивилася в очі внучці. — Розумом я усвідомлюю, що жорстокість є неприпустимою та гидкою. Але… Коли я стикаюся з підлістю, жорстокістю, мізерністю та зарозумілістю, мені просто серденько рветься, так хочеться надавати по мордяці. Ось так, просто і жорстоко… Взяти і надавати по нахабній, розбещеній мордяці! Ось такий парадокс, онученько… Розум говорить одне, а серденько — зовсім інше… Жінка більше до серця прислухається, а літня людина — до розуму. Ось і змагається серденько з розумом усе життя… То один візьме гору, то інший. І як цю вічну боротьбу припинити, ніхто не знає. Багато є таких, що говорять, буцімто їм усе достеменно відомо. Але говорити, онученько, і знати — це не одне й те саме. Я думаю, ті, хто говорить про знання, насправді нічогісінько не знають.
— Ти плачеш? — ледь чутно прошепотіла Лада.
— Та ні… Просто упріла, поки бігла… Ось і все… Якщо ти зараз запитаєш мене, чи ми врятуємо принцесу Маріам, то моє серце скаже тобі: так. Якщо ти запитаєш, як саме ми врятуємо її? То розум мій відповість: я не знаю… Не-зна-ю, і навіть не здогадуюсь про це.