— Я тут, ба…
— Запам’ятай, онученько, базікати про жертовність та геройство і мовчки, щодня наполегливо працювати на благо своєї Батьківщини — це не одне й те саме.
— Це ти з приводу виховання?
— Це я з приводу твого розуміння! — трохи ображено уточнила баба Ганя. — І нема чого підсмикувати! І взагалі, я вже коли просила тебе викликати дівчат?!
— Активістки товариства «Ті, кому за 70» вже у таксі. І за п’ять хвилин з’являться перед твої ясні очі… За свої попередні слова — перепрошую… Була неправа, — відрапортувала Лада та кивнула бабці на рудого, який заповзявсь картинно удавати з себе непритомного.
Пані Ганна стомлено зітхнула, узяла з підвіконня кактус та вколола ним спітнілий ніс Урсуляка.
— Де пані Марія?
— У Старому Самборі! У Самборівському монастирі! — завив брехливий і почухав свого носа.
— А ти що робиш у її квартирі?
— Це моя… Моя квартира… Пані Марія виписала мені дарчу. Їй не треба така велика квартира у самому центрі. Цілих сім кімнат — що вона буде з ними робити?
— Ти хто такий?
— Пан Урсуляк — найкращий друг…
Баба Ганя роздратовано зітхнула та знову вколола кактусом зачуханий і червоний ніс Урсуляка.
— Ще раз питаю, хто такий?
— У-у-у! — ображено занив рудий та висмикнув із носа дві кактусових колючки. — Я сирота! Чесне слово — сирота! Виріс у бідності і нужді… Усе життя пропрацював сторожем на Личаківському цвинтарі… Підробляв листоношею… Коли нарешті заробив трошки грошенят, відкрив власну церкву.
— Що-що?! — скривившись, перепитала Лада.
— Церкву, — жалісно промимрив сирота. — Ми живемо у жорстокий, жахливий час. Людям катастрофічно не вистачає милосердя. Всіх поглинув розпач, безнадія та самотність. Подивіться навкруги — культура, освіта у страшному занепаді. Любов та доброта зневажені цивілізацією і викинуті на смітник! Над усім панують підступність, хитрощі та зрада! Люди остаточно втратили здоровий глузд! Вони безжалісно знищують матінку природу! Тривають повсякчасні війни — річками ллється братня кров! Усе вирішують та визначають гроші, і тільки гроші! Уся планета задихається від ненависті та злоби! Купка багатіїв купаються у розкошах та нудьгують! Вони мають усе! А решта! Решта — лишень завуальовані раби…
Пані Ганна нарешті прийшла до тями. Опанувавши себе, вона смачно гепнула оратора по голові вазоном. Вазон розлетівся вщент, і пан Урсуляк нарешті замовчав, обірвавши на півслові свою добряче відрепетирувану промову.
— Дякую, ба, — втомлено прошепотіла Лада.
— На здоров’я. До речі, а ти знаєш, що твій татко також колись працював сторожем на Личаківському цвинтарі? Як, зрештою, і листоношею… Треба буде запитати в нього, чи не знайомий він, бува, із цим жахливим паном.
Лада хотіла щось відповісти, але зненацька задзвонив телефон. І вона, не роздумуючи, механічно підняла слухавку.
— Алло…
— Урсуляче, ти що, хочеш довести мене до інфаркту? — затріщав у слухавці вкрай роздратований дівочий голос.
— Хто говорить? — якомога грубшим низьким голосом запитала Лада.
— Та Мальва! Мальва з тобою говорить, старий пройдисвіте!
Лада прикрила слухавку долонею та розгублено прошепотіла бабці:
— Ти не повіриш, але це дзвонить наша знайома пихата ворона.
— Добре хоч не гіпопотам… — прошепотіла у відповідь пані Ганна та прожогом кинулась до онуки, аби послухати, чи таки дійсно телефонує ворона.
— Ну? — ледь не басом нукнула Лада.
— Хто там нукає?! — обурено закричало у трубці. — Я зараз когось так нукну, що йому мало не здасться! Де там Урсуляк? Алло? Алло?! Що за божевільний день, розірви мене голодна кішка! — по-своєму, по-воронячому вилаялась Мальва, і в слухавці почулися короткі гудки.
— Вона кинула трубку, — спантеличено мовила Лада. — Може, треба було назватись?
— Може, треба, а може, й не треба, — незрозуміло відповіла бабця.
— Може би дізналися, з яких питань вона дзвонила.
— Відомо з яких, — стомлено зазначила пані Ганна. — Зі своїх мізерних, підленьких питаннячок. І деталізувати їх уже не варто. Інакше моя нервова система не витримає цього божевілля. Головне ми з’ясували: наші ґудзики вкрав або цей пастор, — кивнула вона у бік непритомного Урсуляка, — або Мальва… Або вони удвох разом. Отже, що з цього випливає?
— Нічого не випливає.
— Ні, онученько… З цього випливає моя цілковита впевненість, що нам таки вдасться повернути викрадені ґудзики.