Сич Урсуляк так гепнувся об віконну раму, що вниз, на вулицю, із дзвоном посипались шибки. А сам він, приголомшений, упав на паркет.
— Ба, це був Бравісимо! — здивовано прошепотіла Лада, кинувшись до бабці допомагати зв’язати пугача.
— Кинь, я сама, — наказала пані Ганна. — Подивись краще, де цей Бравісимо. Чи не прибило його скалкою.
— Його ніде не видко, — висунувшись у вікно, відповіла Лада, уважно роздивляючись навколо.
— Не висовуйся так із вікна, бо ще гепнешся вниз! Покинь уже, чуєш чи ні?! Немає то немає… Подай мені ще якусь стрічку, аби добряче перев’язати цього нікчему.
— Так, а яку… Яку стрічку?
— Поясок свій дай! — сердито пробурмотіла бабця, перевіряючи вузол на хустинці, якою вона зв’язала крила. І мерщій, не барися!
— Вибачте… — зніяковіло прошепотіла пані Марія, ледь не втрачаючи свідомість. — А де? Де пастор? Де шановний пан Урсуляк?
— Ось він, будь ласка… — відповіла баба Ганя, кинувши у крісло зв’язаного сича-пугача.
— А що… Що прокричав той ворон із підвіконня? — ще тихше запитала пані Марія, розгублено розводячи руками.
— Не втечеш, мерзотнику, — спокійно мовила Лада та одразу пояснила:
— Це він мав на увазі знайомого вам пана Урсуляка.
— П… Пана Урсуляка? — затинаючись, перепитала пані Марія.
— Так-так, саме пана Урсуляка.
Лада хотіла ще щось сказати, але не встигла. Не встигла, бо пані Марія втратила свідомість.
— Не зрозуміла… — спантеличено прошепотіла баба Ганна, перевівши розгублений погляд з непритомної пані Марії на двох вишуканих пань, що розгублено стояли у дверях.
Пані були вдягнуті у приголомшливі вечірні довгі сукні. І до того ж, кожна тримала у руці витончене віяло. Напевно, порізно ці бездоганні дами неодмінно виглядали би блискуче. Але разом… Разом, так, як вони з’явилися — під ручку — це було неприпустимо…
Не припустимо та недоречно… Разом вони виглядали не тільки вкрай дивакувато, але й жах як кумедно. І все лишень через таку дрібничку, як різниця у зрості. Судіть самі: пані Лана мала зросту два метри та три сантиметри і справедливо вважалася найвищою жінкою у Львові. А пані Дана мала метр тридцять сім. І хоча й не вважалася найнижчою жіночкою Львова, але все одно, у порівнянні з пані Ланою, виглядала просто ліліпутом. Звичайно, всі ці метри-сантиметри — дурня і більш нічого. Адже будь-якому мудрецю і так зрозуміло, що міряти жінку сантиметрами — це безглуздя та неправильний підхід. Також мудрецям відомо, що правильний підхід полягає у тому, аби взагалі жодним чином не вимірювати жінку.
Жінка — це таке створіння, таке диво, така краса й таємниця… що будь-який мудрець, навіть не дуже мудрий, відчуває, що до жінки варто підходити лишень із захопленням або з усепоглинаючим захопленням… А з усілякими там метрами, сантиметрами та міліметрами — ані руш!
Тож зауважимо ще раз: пані Лана і пані Дана у своїх бальних сукнях виглядали приголомшливо, витончено та бездоганно. Але… Але трохи смішно…
— Дівчатка, це що за маскарад? — спантеличено прошепотіла баба Ганя, здивовано розглядаючи їхні сукні та віяла. — Ви це чого?
— Як це чого? — обурилась пані Лана. — Того…
— Чого того?
— Ну, того — на бал… — пояснила пані Дана. — Ти ж нас запросила?
— Ну, запросила, — пробубоніла баба Ганя.
— Ну, ось ми й тут… Я вже тридцять років не танцювала вальсів… — сумно всміхнувшись, мовила пані Лана.
— А я просто обожнюю танго… Усі його види, — замріяно заплющивши очі, зазначила пані Дана.
Розділ тринадцятий
Саме в цей час у колодязній печері діялося щось неймовірне. І все лишень через те, що брату Маріам, воронові Артаку, спало на думку запропонувати «непритомним» боям Хруні та Гулі прийти нарешті до тями та розповісти усе, що їм відомо про понівеченого ворона (Джовані Трапатоні). В обмін на правду Артак гарантував їм збереження їхнього нікчемного життя та безпеку. І все було би прекрасно, якби розлючений Вазген не додав свої п’ять копійок: «Чим правдивішою буде ваша розповідь, тим у більшій безпеці буде ваше життя».
Саме ця необачна фраза Вазгена і призвела до того божевілля, яке стали чинити Хруня та Гуля. Кожен із них прагнув розповісти якнайбільше правди, аби заробити більшу безпеку. Тож вони так завзято почали колошматити один одного, відстоюючи одноосібне право на правду, що навіть у мужнього Вазгена по тілу побігли мурашки. І якби Гуля мав зараз таку ж людську подобу, як і Хруня, то цей мордобій сміливо можна було б назвати чемпіонатом Львова з боксу. А так… Коли людина, тобто Хруня, нівечить тваринку, тобто Гулю, та ще й із таким жахливим виразом обличчя… то це, вибачте, просто злочин. Добре, що Артак хоч іноді робив спроби розтягнути цих правдолюбців, інакше все могло скінчитись убивством. Але, зрештою, все своєю чергою…